Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Що ж робити? Він навіть не здивується, якщо наступного разу вона поцікавиться, як він знайомиться з жінками. На якусь мить він уявив, як через кілька місяців чи років Каролін розповідає про нього іншому психотерапевту: «О так, лікар Леш частенько обговорював зі мною особисті проблеми та способи знайомства з жінками».

Авжеж, що більше він про це думав, то більше усвідомлював, що в цьому й полягає головна проблема «самовикриття». Пацієнт має право на конфіденційність, а психотерапевт — ні! Ба більше — останній навіть не має права її вимагати: якщо в майбутньому пацієнти відвідуватимуть іншого спеціаліста, вони можуть вільно про все розповідати, зокрема й про «дивацтва» попереднього психотерапевта. І хоча вважається, що психотерапевти мають дотримуватися конфіденційності, вони часто пліткують про «пунктики» своїх колег.

Наприклад, кілька тижнів тому Ернест порадив дружині одного зі своїх пацієнтів звернутися до іншого психотерапевта — його знайомого Дейва. А нещодавно цей пацієнт попросив порадити когось іще, бо Дейв мав звичку обнюхувати його дружину, аби оцінити її настрій! За інших обставин Ернест вжахнувся б і ніколи не рекомендував би пацієнтам такого лікаря. Та Дейв був його другом, тож Ернест запитав його, що трапилося. Той сказав, що пацієнтка відмовилася від лікування, бо розлютилася через те, що він не хотів призначати їй валіум, яким вона потай зловживала вже не один рік. «А як щодо обнюхування?» — поцікавився Ернест. Дейв був спантеличений, однак за кілька хвилин пригадав, що на початку терапії якось зробив їй комплімент щодо нових парфумів з досить інтенсивним ароматом.

Ернест поповнив перелік правил стосовно «саморозкриття»: «Відкривайся пацієнтові настільки, наскільки це йому на користь; а якщо хочеш і надалі працювати в цій галузі, поміркуй, як твою відвертість можуть сприйняти інші психотерапевти».

— Отже, ви також борсаєтеся в океані одинаків? — по­вторила Керол.

— Я самотній, але не борсаюся, — мовив Ернест. — Принаймні зараз. Він спробував приязно й безтурботно всміхнутися.

— Я хотіла б почути, яким є ваше життя — життя одинака у Сан-Франциско.

Ернест завагався. Він нагадав собі, що спонтанність та імпульсивність — не одне й те саме. Він аж ніяк не зобов’язаний сумлінно відповідати на кожне її запитання.

— Каролін, я хочу, щоб ви розказали, що змусило вас про це запитати. Я пообіцяв вам кілька речей: те, що докладатиму всіх можливих зусиль, аби допомогти вам, і це основне; а також бути з вами максимально чесним. Отож, зважаючи на мою першу обіцянку — бажання допомогти вам, — спробуймо розібратися: про що саме йдеться? І з якою метою ви озвучили це запитання?

«Непогано, — думав Ернест, — зовсім непогано». Бути відвертим не означає перетворитися на раба надмірного зацікавлення пацієнта та його примх. Ернест навіть занотував свою відповідь — не варто її забувати, адже вона може стати в пригоді під час написання статті для журналу.

Керол уже мала готову відповідь і навіть репетирувала цей діалог подумки.

— Якби я знала, що ви стикаєтеся з подібними проблемами, то відчувала б, що ви розумієте мене, як ніхто інший. А особливо якби почула, що вам вдалося успішно їх подолати. Тоді ми з вами мали б багато спільного.

— Це логічно, Каролін. Але, імовірно, у вашому запитанні криється щось іще, адже я вже сказав, що успішно проваджу самотнє життя.

— Я сподівалася отримати від вас конкретні поради, дізнатися, в якому напрямку мені варто рухатися. Зараз я неначе заклякла — відверто кажучи, я відчуваю сильне сексуальне бажання і водночас це мене жахає.

Ернест кинув оком на свій годинник.

— Каролін, наш час уже вичерпано. Маю для вас домашнє завдання: до наступного сеансу підготуйте перелік способів знайомства з чоловіками, і ми обговоримо плюси й мінуси кожного варіанта. Мені не зовсім зручно давати вам конкретні поради чи спрямовувати вас у «правильному напрямку». Повірте, я безліч разів опинявся в подібних ситуаціях: конкретні рекомендації рідко бувають ефективними для пацієнта. Те, що на користь мені чи комусь іншому, може завдати шкоди вам.

Керол це страшенно роздратувало й розізлило. «Само­вдоволений чванько, мерзотник! — думала вона. — Я не збираюся закінчувати цей сеанс без конкретних результатів».

— Ернесте, я знаю, що мені буде дуже важко чекати наступної зустрічі. Чи не могли б ви призначити її раніше — я хотіла б приходити до вас частіше. Не забувайте, я платоспроможний клієнт. — Із цими словами вона відкрила сумочку й дістала звідти сто п’ятдесят доларів.

Ернеста спантеличили її слова, а надто заувага про гроші. Йому страшенно не подобалося слово «клієнт», як не подобалося та обговорювати фінансовий аспект психотерапії.

— Гм… Ох, Каролін, це не обов’язково… Я пам’ятаю, що за перший сеанс ви заплатили готівкою, але відсьогодні я волів би надсилати вам рахунок наприкінці місяця. І ще — я надаю перевагу чекам, а не готівці, для моєї примітивної бухгалтерії цей спосіб оплати зручніший. Я розумію, що вам зручніше платити готівкою, аби Вейн не дізнався, що ви відвідуєте психотерапевта, та, можливо, ви могли б скористатися банківськими чеками?

Ернест відкрив свій журнал реєстрації. Він міг призначити сеанс тільки на восьму ранку — раніше в цей час до нього приходив Джастін; але тепер Ернест планував присвятити цю годину роботі над книгою.

— Каролін, я пропоную не поспішати з цим. Зараз мій графік досить щільний. Зачекайте один-два дні, і якщо відчуватимете, що вам обов’язково треба зі мною побачитися до наступного сеансу, зателефонуйте — і ми про все домовимося. Ось моя візитка — залиште повідомлення на автовідповідачі, я вам зателефоную і призначу зустріч.

— Це було б не зовсім зручно. Я ще не працюю, а чоловік завжди вдома…

— Авжеж. Гаразд, я напишу на візитці свій домашній номер. Можете телефонувати з дев’ятої до одинадцятої вечора — у цей час я зазвичай вдома.

На відміну від більшості своїх колег, Ернест спокійно давав пацієнтам свій номер телефону. Він давно зрозумів: що легше стривоженому пацієнтові з ним сконтактувати, то меншою є ймовірність, що він узагалі зателефонує.

Покидаючи кабінет, Керол розіграла останню карту. Вона обернулася до Ернеста та обняла його, затримавши психотерапевта у своїх обіймах трохи довше, аніж минулого разу, і пригорнулася до нього щільніше. Вона відчула, як напружилося його тіло, і мовила:

— Дякую, Ернесте. Ці обійми допоможуть мені протриматися весь наступний тиждень. Мені так хотілося відчути чийсь доторк, що я просто не могла стриматися.

Спускаючись сходами, Керол думала: «Цікаво, мені здалося, чи рибка справді потрапила на гачок? Йому ж сподобалися ці обійми, чи не так?» На половині шляху її мало не збив із ніг чоловік у світлому светрі — він просто-таки летів сходами нагору. Він схопив її за руку, аби втримати на сходах, торкнувся козирка білого картуза й широко всміхнувся:

— Привіт, ми знову зустрілися. Вибачте, що мало не зіштовхнув вас зі сходів. Я Джесс. Скидається на те, що ми ходимо до одного мозкоправа. Дякую, що ви його трохи затримали, інакше він почав би інтерпретувати моє запізнення. Він сьогодні в гарній формі?

Керол не могла відвести очей від його усмішки — вона ще ніколи не бачила таких сліпучо-білих зубів.

— У гарній формі? Авжеж, ви