Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Мені не дозволили дивитися, мама загребла мене за комір і поволокла до вітальні, де ми сиділи під картиною, на якій Косовка-дівка поїть пораненого[107], у мене у букварі така сама, і слухали лемент зі спальні. То не був голос тварини, пухнастої породистої перської кішки, яку Джуро тримісячним кошеням отримав од принца Павла[108], який таким чином подякував йому за вірну службу. То й не був голос тварини, як сказала би бабця Ружа, Розіка Морґенштейн, тварини, що не розуміється на математиці, русі зірок та великих війнах, який, на відміну від нас, людей, не відчуває ні туги, ні щастя — так вона пояснювала нам різницю між людьми й тваринами. Це кричала істота, що в крові й в поту, терплячи страхітливий біль, приводить на світ мертвих дітей. Так це згодом намагався пояснити батько, вражений тим, що пережив, і все-таки ображений тим, що жандарм Джуро покликав його приймати пологи в кицьки.

Ніколи нам не розповідав до кінця, що там робив і як допоміг Корі, доки ми сиділи у вітальні Джуриної квартири й леденіли від якогось дивного страху. Ніхто з нас, і зараз маю на увазі не тільки дітей, але й маму та бабцю Ружу, ніколи не чув нічого подібного. Той довгий відчайдушний крик, у якому годі було розрізнити, якій істоті належить, був чистим, концентрованим болем живого створіння. Байдуже, якого. Коли би мені щось боліло, чи коли я бачив безмежжя людських страждань, у вухах в мене стояв крик Кори. Якби мені таке обдарування, як в Густава Малера, а не таланти простого американського вчителя музики, який може бути цікавий тільки химерними випадками зі свого життя, я написав би Симфонію болю, що складалася би з криків кицьки, яка 6 квітня 1941 року народжує мертвих кошенят. Це те, що я справді чув, бачив і пережив, а все пізніше — це просто історія, або продовження Кориного страждання.

Кошенят було шестеро. Одне вижило. І Кора вижила. За кілька днів Джуро прийшов по нас, щоб ми подивилися на Кору та її доньку. Та була ще сліпа, як відкриє очі — нас уже не буде. Дозволяв нам гладити їх і говорив нашому татові, що не забуде йому цього. «Звичайне котяче поріддя» — сказав би хтось інший. Правда, вона з роду Караґеорґієвичів, але так і не скажеш. Шкребе паркет, лазить по шторах, пісяє там, де не треба, як будь-яка інша. Але як заплаче, заголосить — не можеш того витерпіти, якщо тільки душу маєш. Ваш тато врятував мою Кору. Я вдячний йому до смерті!»

А потім якогось вечора Джуро Штефан постукав у наші двері в новій чорній уніформі з червоною пов’язкою на рукаві. Сказав, що у нас є півгодини, не більше. Забрав наш приймач, мамину скриньку з коштовностями та позолочену менору бабці Ружі, яку ми звали Розіка Морґенштейн, бо так вона й справді називалася, та ще й звучало воно так по-віденському, ніби вальс. Сказав, що колись нам усе це поверне, а зараз мусимо тікати. Дав нам документи з іншими іменами, і відтоді мене звуть Желько Домбровський. Поїздом добралися ми до Мостара, за кілька тижнів були вже в Дубровнику, звідки відпливли до Анкони. Бабця Ружа померла навесні 1944-го в Чикаго, а ми, всі решта, дожили до кінця війни живі та здорові.

Джуро Штефан, або ж Ґеорґ Стефан, був лихим чоловіком. Наскільки мені відомо, більше нікому за всю ту війну не зробив нічого доброго. Згодом його роками, а тоді й десятиліттями шукали по Бразилії, Парагваю та Аргентині, але не знайшли, тож не могли віддати під суд. Не знаю, радує це мене чи печалить. До Югославії я вперше приїхав у 1950-му. Оселився у белґрадському «Мажестіку», і одного ранку на рецепції мене чекав пакунок, у якому були наш старий приймач, мамина скринька з усіма до одного перстенями та намистами, і менора бабці Ружі. Або Джуро ніколи не тікав до Латинської Америки і жив тут, десь поблизу, або зобов’язав когось повернути нам усі речі. Я ніколи й нікому не казав про той пакет. Не хотів, щоб його упіймали. Хоча насправді врятував нас не він, врятувала нас його кицька.

Як усе було в Блажуї

Не пам'ятаю вже, як з'явилася в нашому домі Кіті. Мабуть, просто хтось мав ловити мишей. Була чорна, без жодної білої шерстини — точнісінько шайтан, коли у комин провалився, говорив сусіда Шефко, пекар, що на даху своєї пекарні мав найбільшого комина у Блажуї[109], от і вважалося, буцім він знає, як виглядає шайтан, що провалився у комин. Але, замість ловити мишей, наша Кіті тільки й робила, що приносила приплід. Тітка Доріца ходила за нею, скидала кошенят у торбину і топила в потоці. Кіті щоразу народжувала в іншому місці, так що кошенят доводилося іще пошукати. А наше обійстя було велике, найбільше в Блажуї, мало багато закутків — свинарник, корівник, конюшню і вольєр на двісті кролів. Та ще ж і стара хижа, над якою був сінник, пасіка з дерев'яними вуликами, дідусева столярна майстерня… У кожному з цих місць Кіті бодай раз народжувала. Певно, і тварина сподівалася, що одного разу тітка Доріца її не знайде, і вона, як всяка Господня мати, виростить своїх дітей.

Коли у 1941-му почалася війна, невдовзі після цього була проголошена нова держава, військо отаборилося при потоці, де тітка Доріца топила кошенят. Трохи згодом, пізнього літа, забрали — ми, діти, не розуміли, куди й навіщо — сусіду Левія, бабу Симху і Левієвих синів Сашу та Еґона. Відтоді тітка Доріца кидала кошенят у їхню криницю. Я питав, навіщо вона це робить, сусіда Левій розсердиться, коли повернеться, а вона так гірко всміхнулася мені, наче щойно проковтнула велику ложку риб'ячого жиру, і сказала, що й до нашої криниці скоро кидатимуть кошенят, бо ми теж підемо туди, де Левій.

Узимку 1942-го Блажуєм вперше промарширували німецькі війська. Тітка Доріца вбрала нас у недільні костюмчики, хоча був вівторок, а бабуся та дідусь просили її не робити цього, і відвела над сараєвську трасу, вітати військо. Вона підняла праву руку, і ми теж підняли руки. Малій Ельзі тоді ще й трьох років не було, вона все тягнула ліву, я виправляв її і вона розплакалася.