Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Евсун не могла заспокоїтися. Її руки тремтіли, груди швидко підіймалися від прискореного дихання, а обличчя палало від хвилювання. Вона дивилася на Еміра, але замість спокою бачила невідомість, страх і біль.

— Евсун, кохана, все буде добре, прошу, заспокойся, — тихо промовив Емір, намагаючись утримати її в своїх обіймах.

— Як буде добре?! — з розпачем вигукнула вона. — Тебе посадять за ґрати! Я залишуся одна!

Емір м’яко взяв її за руки, намагаючись заспокоїти.

— Ніхто нічого мені не зробить, — сказав він впевнено.

Його пальці лагідно торкнулися її волосся, а голос був таким спокійним, що Евсун на мить повірила, що він має рацію. Але всередині все ще бушував шторм.

— Я дуже боюся, Еміре, — прошепотіла вона, схилившись до його грудей.

— Не бійся. Я поруч. Я з тобою.

Раптом у кімнату забіг маленький Омер.

— Тітко Евсун!

Евсун відразу стерла сльози з обличчя і простягнула до нього руки.

— Омерчику, ходи сюди!

Хлопчик підбіг і міцно обійняв її.

— Ти добре спав?

— Так! — радісно відповів він.

Евсун усміхнулася і провела пальцями по його м’якому волоссю.

— Зараз ми всі разом приготуємо сніданок!

Це був гарний момент. Сміх лунав у кімнаті, вони жартували, готували разом і на мить забули про всі проблеми. Евсун і Емір ловили погляди одне одного, і в цих поглядах було все: ніжність, страх, надія…

Настав вечір.

Евсун обережно поправила ковдру, накриваючи Омера, і легенько погладила його по голові.

— Заснув, — пошепки сказала вона.

Емір стояв біля дверей, спостерігаючи за нею.

— Евсун, добре, що ти поруч… що не відмовилася від нас…

Вона повернулася до нього, дивлячись йому прямо в очі.

— Так добре, що не відмовилася…

Раптом у двері голосно постукали.

Евсун відчула, як холодна хвиля страху пройшла по її тілу.

— Еміре… це жандармерія…

Емір зціпив щелепи. Він знав, що цей момент настане.

— Евсун, бери Омера і тікай звідси, — сказав він твердим голосом. — Не думай про мене, кохана, я знайду вас, щойно все владнаю.

— Але…

— Прошу тебе.

Його погляд був рішучий. Евсун розуміла: сперечатися марно.

Жандармерія забрала Еміра, а Евсун, тримаючи Омера за руку, залишила будинок. Вони поїхали в інше місце, туди, де їх ніхто не знайде.

Минув тиждень.

Евсун щоранку прокидалася з тривогою. Емір обіцяв знайти їх найближчим часом, але його не було.

А якщо він… Вона навіть не хотіла закінчувати цю думку.

Раптом у двері постукали. Серце Евсун застигло на секунду. Вона повільно підійшла до дверей і відчинила.

Перед нею стояв він.

Емір.

Її очі наповнилися сльозами, але тепер це були сльози полегшення. Усмішка освітила її обличчя, і вона, не стримуючи себе, кинулася до нього в обійми.

— Більше не залишай мене… — прошепотіла вона.

— Ніколи, — відповів Емір, міцно притискаючи її до себе.

Раптом до них підбіг Омер.

— Тату!

Емір усміхнувся й підняв його на руки.

— Синку…

Ця мить здавалася такою бажаною, такою дорогоцінною.

Настав вечір.

Омер вже спав, а Емір і Евсун сиділи у вітальні.

— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу… — тихо сказала вона.

— Хіба це можливо? — усміхнувся Емір.

Евсун притиснулася до нього, відчуваючи тепло його тіла.

— Ніколи не залишай мене…

Емір нічого не відповів. Замість слів він нахилився і ніжно поцілував її.

Вона відчула знайомий запах його шкіри, тепло його рук, силу його присутності.

Це була чудова ніч. Ніч, яка здавалася початком нового життя…