Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я про фотосесію.
Дівчина звела брови.
– Дві… дві тисячі вісімсот.
– Ти на щось уже їх витратила? – Зауваживши, як щось сіпнулося в глибині доньчиних очей, Аміна поквапливо додала: – Не хочеш – не кажи, мені просто цікаво.
Рута мовчки похитала головою.
– Отже, це твоя перша робота. – Аміна спробувала всміхнутися, опуклі вилиці зрушили зморшки довкола очей, але усмішка вийшла незавершеною, так і не перетнувши невидиму лінію посередині обличчя: темні очі залишилися зосередженими й наполоханими. – Перший заробіток, так?
– Ну. Мабуть. Так.
Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той розгойдувався, жадібно вхопившись за молитовник.
– Руто, послухай, – заговорила Аміна, – ні я, ні батько не маємо наміру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолітня, поки ти живеш із нами, ми за тебе відповідаємо. І ми… ми лише хочемо, щоб у тебе все було гаразд. – З кожним словом позначені сумом очі дедалі більше набрякали вологою, і зрештою дві великі сльозини покотилися щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута відчула, що також починає плакати, проте відірвати погляд від обличчя матері не змогла, – наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи мені. Я не заборонятиму, обіцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуєш мене?
Рута кивнула.
– І ще… – Перед тим як продовжити, Аміна змахнула сльозу, а тоді самими губами наказала доньці: «Не плач». Рута зрозуміла і, підібгавши губи, проковтнула схлип. – Відповідай на дзвінки. Якою б розлюченою ти не була, якщо я телефоную, відповідай мені. Домовилися?
Рута ще раз кивнула. Аміна повторила:
– Домовилися?
Збагнувши, що відповідь потрібна не матері, дівчина впівголоса підтвердила:
– Так.
І тут-таки краєм ока вловила рух – батько відірвався від молитовника й повернув голову. Гострі, ніби голки, сірі очі вп’ялися в доньку. Рута чекала, що він що-небудь скаже, може, знову зірветься, почне гримати на неї, проте батько мовчав.
Григір Статник не завжди був такий. Принаймні так запевняла Інді. За словами сестри, трохи більше як десять років тому батько не просто вмів веселитися, а й із дивовижною легкістю ділився веселощами з усіма довкола. Рута й сама дещо пригадувала. Наприклад, як Григір возив їх до озера, захованого в мальовничому хвойному лісі поблизу Рівного (після 2010-го вони туди більше не навідувалися, тож Рута навіть приблизно не уявляла, де це). Він ловив пуголовків, учив Індію плавати, пояснював щось про очерет і про те, навіщо будують дамби. Якогось іншого дня вони всією сім’єю вибралися з ночівлею до Горині. Григір тоді півнóчі показував сузір’я й розповідав страшні історії. Руті було п’ять, вона не запам’ятала нічого конкретного, тільки окремі невиразні спалахи – сміх матері над пригаслим вогнищем, удавано переляканий вереск сестри, терпкий запах батькових долонь (він любив розтирати між пальцями суцвіття полину), – проте враження виявилися достатньо сильними, щоб закарбуватися надовго. Значно чіткіше вона запам’ятала час, коли її батько почав змінюватися.
Григір народився 1964-го в Рівному, після школи вирушив на навчання до Києва, закінчив інженерно-фізичний факультет КПІ за спеціальністю «Металургія», а 1989-го, після повернення з армії, влаштувався майстром механообробки на Новокраматорському машинобудівному заводі. Фахівцем він був хорошим, і менш як за рік його переманили на маріупольський «Азовмаш». Невдовзі Григір познайомився з першою дружиною, Уляною. Вони побралися взимку 1992-го, а наприкінці року в них з’явився син. Назвали Дем’яном.
Через два місяці після народження сина Григір запив. Не через труднощі батьківства, просто час був такий: усі бухали, і Григір забухав. Від затяжного запою його врятувало те, що після розпаду СРСР Україна продовжувала за інерцією співпрацювати з Індійською республікою, і в липні 1993-го Григір долучився до групи інженерів, які реконструювали коксову батарею на металургійному заводі в Руркелі[6]. Він пробув у відрядженні півроку, але за місяць після повернення знову поїхав: «Азовмаш» підписав контракт на постачання обладнання для будівництва кисневого конвертора на заводі в Бокаро[7]. Двадцять дев’ять із наступних тридцяти шести місяців свого життя Григір Статник провів у Бокаро. Йому подобалася робота, він непогано заробляв, зрештою звик навіть до клімату, аж раптом в березні 1997-го дружина пішла від нього – втекла до Європи чи то з голландцем, чи то з італійцем. Інді якось зізналася Руті, що їхній батько того єдиного разу, коли заговорив із нею напідпитку, бідкався, нібито його перша дружина навіть за нинішніми мірками була нікчемною жінкою. Дівчата не надто йняли тому віри: хтозна, що він міг бовкнути на п’яну голову. Втім, не на користь Уляни свідчило те, що вона покинула напризволяще чотирирічного Дем’яна, з яким Григір попервах не знав, що робити. З іншого боку, Григір не так щоб дуже сумував, бо вже через три місяці одружився вдруге, взявши за жінку двадцятисемирічну медсестру заводської поліклініки Аміну Алієву. Словом, усе дуже заплутано було.
А 15 серпня 1998-го народилася Інді. Аміна наполягала на простішому імені, та Григір вирішив, що дівчинку, яка з’явилася на світ у день незалежності Індійської республіки, слід назвати тільки Індією. Аміна пізніше жартувала: добре, що донька не народилася на день взяття Бастилії. У травні 1999-го, за два дні до вильоту в чергове відрядження, Григір дізнався, що його батько помер від інсульту, – старий не дожив рік до пенсії, – і до Індії Григір більше не повернувся. У Рівному лишилася трикімнатна квартира, тож Статники, позаяк у Маріуполі власного житла не мали, перебралися на захід. Григір пішов працювати начальником зміни на «Рівнеазот», 2002-го світ уперше побачила Рута, і якийсь час усе було добре – ну, як у всіх, – аж поки в грудні 2010-го, на другий день після свого вісімнадцятиріччя, не загинув Дем’ян.
Хлопець розбився на машині, яку з нагоди повноліття презентував йому батько. То була старезна чортопхайка «тойота», в якій про «тойоту» нагадували лише кузов і частина двигуна, проте машина була на ходу і, судячи з усього, мала непогані шанси протриматися, доки Дем’ян не заробив би на кращу. В неділю, 5 грудня, хлопець захотів похвалитися батьковим подарунком і з двома друзями вирушив кататися об’їзною. Дорога підмерзла, за Колоденкою Дем’ян не впорався з керуванням, і машина скотилася в кювет. Двоє його друзів, яким вистачило клепки пристебнутися, відбулися подряпинами. Дем’ян, який вважав, що пас безпеки – для шмаркачів, вилетів через лобове скло та розбився на смерть.
Подорослішавши, Рута часто думала – і це були дивні думки, – що якби її брат загинув інакше, скажімо, не на подарованій Григором
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки світло не згасне назавжди», після закриття браузера.