Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

А що до Лів, там усе складніше, ніж у мене і у Ві набагато, вона не може побудувати нормальних стосунків. Вона дуже стримана, за весь час, що ми спілкуємось, вона ніколи не розповідає нічого про сім'ю чи стосунки. Знаю лише, що вона хоче завагітніти, та поки ніяк. Та я не засуджую її, скоріш за все я просто не була в ситуації, коли доводиться ховатися. Адже так чинять навіщо? Якщо відчувають, що? Заздрість? Суперництво? Нерозумно. По суті змагатися можна тільки перебуваючи в однакових ситуаціях. Маючи більше чи менше ресурсів, хіба можна вважатися суперниками? Та й у чому? Хто краще живе? Напевно той, хто не думає про подібне, спіймавши хлопця на поцілунку з іншою. Не просто з іншою, а з ВЕЛЛОЮ, прости Господи. Навіщо ховатися ще? Сором? А чого соромитися? Якщо людина твоя, і ви близькі? Не знаю. Люди – дрімучий ліс для мене.

Мама завжди ненавиділа Енді. У день, коли я їх познайомила, ми страшенно посварилися і вона з криками переконувала мене, що він мене негідний. Я тоді страшенно розлютилася на неї, але тріумфуй, мамо, ти мала рацію, він і справді мене негідний. Однак від цього знання мені не стає краще. Монті подзвонив, запитати чи все гаразд зі мною. І зі мною все гаразд, звісно. Просто в око щось потрапило. Вже не знаю, смітинка, колода або відразу весь лісоповал.

Я йшла під Old Haunts New Cities гурту Typhoon, і уявляла, як з кожним завиванням, я намокаю під дощем. Якого не було. Ні, всупереч моєму вразливому стану, на вулиці шарашило спекотне липневе сонце, чорт би його забрав. А я хотіла йти набережною, і щоб дощ, і хвилі, і мокрий пісок, і бруд, і листя навколо, і невментозники–чайки на голови туристам...і ви зрозуміли. Усе не за планом. Я перетнула два квартали, і пісня змінилася на Stoner гурту Mirror Travel, і кров у моїх жилах закипала, господи, ідеальний саундрек для дівчини яку зрадили. Просто божественна, поставлю–но на повтор. Ще одна прекрасна пісня знайшлася, коли я скуповувалася в крамничці в Боба, касира звали Кел, тож хто такий Боб, історія замовчує, але його старенька радіолка подарувала мені новий саундтрек для мого відчаю – The Fling – Cold Comfort. Я йшла в розбитому стані, здійнявся вітер, сонце нарешті зробило послугу і звалило в хмари, а я продовжила свій шлях. Музика мені подобалася, вона була цілком співзвучна зі станом моєї душі. Я йшла під What if God гурту Belasco. Моя погана уява малює мені стільки сценаріїв смерті Енді із закосом під нещасний випадок. Я жахнулася. Напевно, так стають убивцями. Не обов'язково мати вавку в голові від нестачі материнської уваги. Можна просто зловити хлопця з язиком у глотці найнеприємнішої тобі людини. Неймовірно. Пісня ідеальна, вона мене доповнює. Хоча зізнаюся, палити будинок Енді мені було веселіше під Silent Killer – яку співає якась Alexina. Ні, до епічного приспіву, я, звісно, погуляла довкола, зайшла всередину, подивилася на наші спільні фото, забрала свою баночку крему, яка стояла в його ванній. Я озирнулася. У його будинку пахло кавою. На столі як завжди купа папірців, проте один привернув мою увагу більше за інші. Це повідомлення про щомісячне вилучення аліментів, подане міс Лоун О'Доннел позаминулого місяця. За цим документом Енді заборгував їй і якомусь Пітеру О'Доннелу вельми крупненьку суму. Під документами лежав тест на батьківство, що засвідчував спорідненість аналізів 99,9%. Ноги стали ватяними, і я спробувала сісти на шкіряний диван. Обертаючи папірець із печаткою в руці, я не розуміла, що мені відчувати. Здається, у мене вирвалося щось на кшталт: "очманіти", але це була мала частка емоцій. Щоразу, коли твій наївний маленький мозок подає сумну звістку, що гірше нікуди – доля, з неймовірним почуттям гумору, підкладе жирну свиню, вкотре доводячи, що гірше завжди є куди. І ось ти й схаменутися не встигнеш, як зі волоссям, яке стало дибки, парою з роздутих ніздрів, носишся поверхнею планети, як кінь із яйцями, думаючи, коли, в який із найганебніших моментів, ти встиг просрати своє життя?! І як перепросрати його назад, та й чи можливо. Я провела незалежне розслідування (залізла у фейсбук), і знайшла цю Лоун буквально відразу. Це була молода жінка років тридцяти, брюнетка з темно–зеленими очима. Серед нових фото вона весь час із дрібним кучерявим хлопчиком однорічного віку, може трохи старшим. Побоювання підтвердилися. Я відкинулася на диван, намагаючись запхати сльози, що раптово вилізли, назад в очі. Пісня була шикарною. Я уявляла себе всемогутньою, біль співав у мені і танцював на моїх кістках. От же сволота. От же тварюка. От же блудливий... а втім. Злитися мені явно подобається більше. Я ніби палаю зсередини, очі розширюються від бажання щось розбити об чортову стіну, перевернути диван, зламати стіл, розбити плазму або акваріум, ні, рибок я не чіпатиму. Ах, Енді–Енді. Він так дорожив своїм крихітним світом. Цим довбаним будиночком, так не хотів з'їжджатися. Йому подобалося тільки трахатися і жерти в мене, він і залишався на ніч, тікаючи рано вранці, але жити в мене він не хотів. Та, і мене до себе не кликав. Приїжджав або вранці до роботи, або ввечері після. Боявся, що якщо з'їдемося – нас загризе рутина. І навіть не думав, що ці думки залишать його без даху над головою.

Коли починався заспів, уже горіла портьєра в його вітальні, і легкі фіранки кухні, а коли закінчувався приспів, я вже йшла додому. Смерділо гаром, ось він, запах свободи. Моєї від Енді, а його – від затишного двоповерхового гніздечка на пагорбі міста. Коли пісня закінчувалася, я почула звуки пожежної сирени. Сподіваюся, будинок встиг загорітися. Енді ніколи не перекривав свою плиту. Невже так складно? Та й підігрівати недоїдену вечерю в мікрохвильовці, ще й із виделкою в тарілці... ну, це зовсім уже дурість. Звичайно, я планувала зробити все це нещасним випадком. Сісти до каталажки за підпал мені геть не хотілось. Тож чому я вирішила спалити його будинок? Мені просто хотілося йому насолити. Чи боюся я, що мене помітили сусіди, або Енді здогадається, чиїх рук справа? Ні. Я боялася втратити його, а коли він звалив сам, мені більше нічого боятися. Я повернулася у свою квартиру і мене почало нудити. Волосся смерділо гаром. Одяг я жбурнула в пралку. Пройшовшись кімнатами в білизні, я спробувала відшукати пляшку лікеру, яку мені подарував співробітник на мої двадцять років. Хотілося випити, але, чому б не прийняти пропозицію Монті? Одна я навряд чи впораюся.