Читати книгу - "Гніздо Кажана"

не відвернулася від нас, коли трапилося таке нещастя, не верне носа презирливо, як деякі з низькородних… Так ось вона повідала мені, що до пана Розенка вчора приїхав сам Роман Кажановський, з тих, лубенських Кажановських. — Нахиливши голову, вона запитливо поглянула на Лізу. — Ти ж знаєш, моя розумнице, хто такі Кажановські?

Ліза похитала головою.

— Ви колись розповідали, але я не запам’ятала.

Маман примружила блаженно очі.

— О, люба, Кажановські — то чи не найзаможніша родина нашого краю, але родина ця є дещо дивакуватою, якщо не сказати більш. Чого тільки не розповідають про тих Кажановських, особливо ж про їхнього далекого пращура Данила Кажана, ченця, котрий продався дияволу заради кохання купецької доньки, та щасливими разом вони наче й не були. Врешті ж потрапив той Данило у вогонь, але пам’ять про нього полишається й до цих пір. Я пам’ятаю, що ще моя нянька, коли я виявляла непослух, лякала мене, що прийде старий, обпалений чаклун Данило й украде мене, а я лиш сміялася, бо страху якось геть не мала. Я ще запам’ятала Прокопа Кажановського, правнука того Данила — дідок то був геть неприємний, нелюдимий, і плітки містечком блукали, що підчакловував він тихенько, й на Данила був надзвичайно зовні схожим. А ще переповідали, що буцімто Кажановські приречені до того, що через покоління буде в них народжуватися в роду хтось, хто успадкує повною мірою нечистий хист діда Данила, він утілиться в те дитя…

— Маман, стривайте, — зупинила її палку та завзяту промову Ліза, у котрої в голові вже кружлялося від усіх тих Кажановських з їхнім пращуром-чаклуном. — Ви що ж, хочете мене за чаклуна просватати?

Олена Назарівна майнула білою ручкою.

— То ж усе дурниці, люба, забобони темних баб. Не вірю я всьому тому й тобі не раджу. Для мене головним є те, що Кажановські ці багаті, дуже багаті. До того ж на Данила схожий Ярослав, син Кирила, а до Миргорода приїздить інший Кажановський — Роман Якович, син Якова.

— Але ж, маман, як ви можете бути впевненою у тім, що цей багатій, цей Роман Якович схоче мене сватати…

Маман роздратовано нахмурилася.

— Елізо, не будь дитиною. Ти бачила себе в дзеркало? Бачила? То, може, погано роздивилася? Ти ж, моя доню, справжня красуня, хоча й на мене не схожа, але й у Павла, нехай йому твердо лежиться, не вродилася з його гачкуватим носом та довгою пикою. В бабу-покійницю пішла, поляки, вони вродою славетні, й чарівності в тобі багато, а чоловіки дуже люблять таких жінок, як ти. До того ж ти донька барона та онука польсько-німецького графа, а для безрідних тих, хоч і надзвичайно заможних Кажановських зріднитися з таким родом, як наш, буде за велику честь, вони й не поглянуть на то, що ми вимушено обідніли, тільки-но почують, яка в тебе родовитість…

Ліза більш не сперечалася з маман, бо знала — то є справа марна та невдячна. Скільки не кричи та не провадь свого, маман усе одно вчинить так, як тільки вона вважає за потрібне. Такою вже була людиною. Досить приваблива лицем, з великими блакитно-сірими очима, котрі вспадкувала молодша сестра Лізи Мері, маман усе ще полишалася чарівною жінкою, й деяка заповновидність її статури геть не позбавляла її привабливості. Після смерті чоловіка вона значно схудла, але характеру свого не змінила й полишалася такою ж, якою була в заміжжі, — сильною, владною господинею над двома доньками та старенькою матір’ю, тобто людиною, накази котрої не обговорюються ані прислугою, якої в них не полишилося, якщо не вважати служницю Громової, простувату Парасю, котра боялася маман до нервового дрожу, ані дітьми та матір’ю. Батько ще змолоду затямив собі ту річ, і діти зростали з упевненістю та звичкою до того, що останнє слово має бути завжди за маман, котру їм навіть лагідним словом «мама» було заборонено кликати, а лиш тим, іноземним і трішки холоднуватим, таким, як і вона сама, — «маман». Й за Кажановського Ліза більш не сперечалася — вона мала двадцять п’ять років віку, повну відсутність грошей та посагу й авторитарну маман, котра зі світу її зживе, коли вона бовкне бодай слово об тім, що після Назара не бажає жодних женихів, а особливо якихось нащадків чаклунів.

Місяць часу, коли очікувався приїзд того Романа Яковича Кажановського, розтягнувся, здавалося, безкінечно. Маман нервувала, перебувалася в кепському настрої, нею часто опановував страх, що за цей час пан Кажановський міг потрапити до лабет котроїсь мисливиці за грошима й просто не доїхати до Миргорода, де на нього чекали з таким нетерпінням. Та нічого такого не трапилося, пан Кажановський приїхав-таки до міста, й маман, продавши останню свою коштовну прикрасу, змогла-таки потрапити на прийом, який влаштували на честь високого гостя Розенки. Й маман таки не помилилася, чого потайки чекала сама Ліза, — Роман Кажановський зацікавився нею з першого ж погляду і почав, на безкінечну радість маман, усиленно залицятися, навіть затримавшись заради неї в місті. Щоправда, пропонови руки та серця він ще не зробив, чим геть понервував маман, та все одно та була певною, що за цим діло не забариться.

Ось і сьогодні, слухаючи, як маман картає дебелу, рудокосу Раську, як вона бувало кликала Парасю, Ліза знала, що маман нервує й через гроші, котрих зосталося геть мало, й через Кажановського, котрий мав прийти за годину на чай. Але маман чекає на його візит з одною лиш надією — почути від нього вияв свого бажання побратися з Лізою. Та маман навіть не постидалася запросити його до цих жахливих кімнат, у яких вони мешкали, й за першого його візиту з виглядом святої мучениці плакалася на ці вимушені злигодні й за звичкою кляла покійного мужа-барона, котрий довів її до такого життя, але Кажановського це не відтрутило, зовсім ні. Схоже, маман таки не дарма плескалася язиком і заможному тому пану Кажановському було геть байдуже, що Ліза не має й копійки за душею.

Роман Кажановський…

Відвернувшись від маман до вікна, за погано вимитим склом котрого виднівся крихітний садочок з двома старими, напіввсохлими яблунями та трійкою вишень, Ліза замислилася, й думки її не зовсім веселі стосувалися саме пана Кажановського. Вона відчувала до нього якісь незрозумілі почуття, та в однім могла бути певною — вона його не кохала. Ні, пан Роман не був потворою чи ще що, ні, він мав гарне лице, був вродливим — русявий, сіроокий