Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

можна. На той час московський імперіялістичний характер большевизму мусить бути приховуваний, допускаючи бодай дещо з національних форм і змісту. Большевики хотіли б реґулювати норми того, що їм залишають, в такий спосіб, щоб ступнево щораз більше розводнювати національний зміст їх життя, уморювати власний національний характер народів і перетворювати людей на відданих слуг большевицької Москви.

Але національно-визвольна боротьба й всі прояви національного спротиву перебивають систематичне здійснювання такого пляну. Посилення терору, збільшення нищівних дій викриває всередині й назовні справжню природу й цілі московського большевизму, насторожує несвідомих і ускладнює його підступне діяння. Ще більше розкриває справжній стан революційна боротьба й підпільна пропа-ґандивна акція. Це приневолює большевиків на інших відтинках іти на такі поступки національним прагненням українського народу, які ніяк не згідні з бажаннями Москви. Зрозуміло, що большевики стараються повернути на свою користь усі свої поступки, до яких вони були змушені, або трактувати їх як тимчасові потягнення. Певно, так і було б, якщо б неперервне продовжування національного спротиву й активної революційної боротьби не втримувало постійного напруження, яке не дає змоги большевицькій Москві пляномірно здійснювати її цілі супроти України.

Таким способом протибольшевицький спротив і революційно-визвольна боротьба, незважаючи на важкі втрати й ворожі перемоги на полі безпосереднього зудару, успішно обороняє життя нації і вможливлює поважні здобутки українства в різних ділянках. Завдяки всім жертвам поляглих борців зберігається національна субстанція і підстави для визволення і вільного розвитку українського народу.

Призабута научка

Намагання західніх політиків знайти співжиття з імперіялістич-ною Москвою залишило сліди також серед деякої частини української спільноти на чужині. Головними речниками того «співжиття» та ставки на комуністично-комсомольські кадри в боротьбі проти Москви були: праве крило Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), очоленої Іваном Багряним, і її ліве крило з Іваном Майстренком, а теж середовище Закордонного Представництва УГВР. Тож у своїй статті «Призабута научка» (друкованій за повним підписом у «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік III, чч. 50/146 і 51/147 з 9-го і 16-го грудня 1956 р.) Степан Бандера, на підставі історичних прикладів із недавньо минулого й сучасного, виявив шкідливість новітнього совєтофільства і його вислужництва чужим чинникам. Про властиві кадри борців автор писав у статті «До питання основних кадрів національно-визвольної революції».

* * *

Коекзистенційний курс, що ще місяць тому панував у міжнародній політиці та, здавалося, на довгий час визначував її розвиток, викликав теж в українському політичному житті на чужині буйний ріст спорідненої з ним, розкладницької галапасні. Підняло голову новітнє совєтофільство, видвигане новими прислужниками, яке, використовуючи задушливу міжнародню ситуацію, виступило в новій формі. Щоправда, у теперішній атмосфері, прочищеній психологічно-політичними зрушеннями, які викликала національна революція в Мадярщині, усякі совєтофільські сили й течії дуже принишкли. Але це тільки причаєння. Большевизм та його поплічники будуть добре заходитися, щоб підживити ці ферменти ідейно-політичного розкладу та послужитися їхньою роботою в першу пригожу для цього пору. Тому доцільно тепер кинути трохи світла на ґрунт і коріння цього розкладницького явища, на спосіб і наслідки його діяння, щоб його знешкідливити.

Сучасне совєтофільство має чимало спільних рис із голосним колись радянофільством. У дійсності сучасна відміна цього явища значно гірша від первісної. Це однаковою мірою стосується до його підґрунтя, збудників і до наслідків. Особливе значення має ця обставина, що сучасна рецидива виникла після того, як на досвіді минулого виявилася недоречність і шкідливість радянофільських тенденцій. Тому-то, щоб належно оцінити цей прояв політичного звиродніння, доцільним буде пригадати розвиток і наслідки його первісної появи з-перед тридцяти років.

Течія радянофільства розвинулася на західніх землях України під польською займанщиною та серед української політичної еміґрації в добі НЕП-у й т. зв. українізації на підсовєтській Україні. У її вир попали різні політичні й суспільно-громадські діячі, які не мали особливих симпатій до комунізму чи до москвофільства, але шукали якоїсь «орієнтації», якогось легшого виходу, опертя й допомоги в тогочасній затяжній і, здавалося, безвиглядній ситуації. Психологічним підґрунтям радянофільства було морально-політичне заламання після поразки національно-визвольних змагань та невластива реакція на гніт польської окупації на ЗУЗ і на байдуже ставлення західніх держав до української справи. Політичною поживою для цієї тенденції був той розвиток різних ділянок українського національного життя, який відбувався на Осередніх і Східніх Землях у період НЕП-у й «українізації».

Тодішнє радянофільство засновувалося на наступних головних думках: в УССР розвивається нова форма української держави. Хоч вона має чималі нестачі, зокрема щодо суверенности та через комуністичну систему, проте вона дає Україні великі користі й несе в собі поважні завдатки на поправу й удосконалення. УССР становить базу й рамки для розвитку всіх ділянок життя української нації та має бути підпорою для збереження й розвитку українства в інших частинах України та на чужині. Тому українці поза межами УССР повинні визнати її як українську державу й спертись на ній, а не заперечувати її.

Поширенню таких поглядів і настроїв на Західніх землях і серед частини політичної еміґрації сприяв злагіднений курс больше-вицької політики, а зокрема т. зв. українізація. Але свідомі, патріотичні кола з ОСУЗ не прикладали до цього своїх рук. Вони ж задобре пізнали суть большевизму й не мали таких ілюзій щодо щирости й тривкости большевицьких полегшень.

Очевидно, українські патріоти, діячі в різних ділянках національного життя, старалися і в підбольшевицьких умовах розвивати його якнайкраще, використовуючи для цього всі можливості. Період НЕП-у та пом’ягшеної національної політики створював догідніші обставини, а великий тиск розбудженої української національної стихії щораз то розширяв їх, вимушуючи теж такі поступки боль-шевиків, яких Москва собі не бажала. Таким чином доба «українізації» дала поважні надбання в різних ділянках національного життя. Мали теж місце старання українських діячів в УССР, зокрема в ділянках національної культури й народнього господарства, підтримати й скріпити розвиток українства на інших Українських Землях. Були навіть спроби українських старшин Червоної армії встановити таємні зв’язки з революційною Українською Військовою Організацією на ЗУЗ.

Але всі ці намагання українських патріотів не мали на меті створювання совєтофільських орієнтацій і настроїв серед українців поза кордонами СССР. Це вже було ділом большевицької політичної пропаґанди й спеціяльних акцій. Цим займалася не тільки комуністична партія, а й зокрема совєтські дипломатичні, торговельні, культурно-наукові й військові представництва. Наприклад, умисне створений консулят УССР у Львові мав за головне завдання поширювати совєтофільство в Галичині.

У пляні такої політики большевики зручно використовували всі факти розвитку українського національного життя в УССР для поширення своїх впливів. У своїй пропаґанді вони не тільки перебільшували й розмальовували світлими барвами українські досягнення, але приписували їх як заслугу совєтської держави, комуністичної системи.