Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Так проминула весна: мовчазно, але з усмішками. Ближче до літа я вже не зустрічала тебе, але бачила твою сестру з твоїм же великим собакою. Коли дивилася на неї, вона відповідала поглядом, я впізнавала в її обличчі знайомі риси.

Одного вечора я вирішила без усіляких намірів прогулятися нашим парком. Був пізній травень, а ти йшов у футболці й шортах. Побачив мене ще здалеку, усміхнувся. Ти без собаки.

Коли наблизився, то заговорив першим:

— Зараз же не ранок... Не очікував зустріти!

— Я також не очікувала.

— Куди прямуєш? Чи просто прогулюєшся?

— Гуляю. А ти? Чого без Ніки?

— Так би мовити, відпочиваю. А Ніка має переламану ніжку, тому гуляє лише біля будинку.

Несподівано для нас двох небо захмарилось, і сипонув дощ. Ми бігли, і тієї миті я раділа, що змокну. Тішилася, що поруч ти, Ранковий. Ми стояли з добрих півгодини під дахом якогось будиночка. Г оворили про дощ і нашу любов до нього, про грози. А ще про твого улюбленого Рея. Так ми врешті-решт заговорили про нього! І я не знала, коли мені була та книжка ще цікавіша, аніж зараз!

Ти скинув свого рюкзака, дістав звідти сорочку. Глянув на годинник.

— Вибач, маю йти.

Я ще дві хвилини тримала в руках твою сорочку й не могла зрозуміти, що сталося.

Так, я мала твою сорочку. Я любила її, тому часто надягала. Улітку ми рідко бачилися: то я кудись їздила, то ти кудись зникав. Навіть думала, що це вже все — з мого життя остаточно пішов Ранковий. Аж поки я зустріла тебе восени. Підстриженого, поголеного, з усмішкою на обличчі, ще ширшою, ніж раніше.

Ти підійшов до мене, обхопив моє лице руками, глянув у вічі й мовив: «Вгадай, хто сумував усе це літо? Так, це був я». І напоїв мене до дна своїм п’янким, міцним поцілунком.

У той день мені здалося, що світ перекинувся, що все стало навпаки, я відчувала приємний присмак щастя. Відтоді ніколи не нехтувала нагодою пройтися нашим парком. Хтозна, можливо, десь там ітимеш зі своєю великою собакою Нікою...

Ти побачив мене одразу, помахав величезним букетом хризантем, перескочив через кілька загорож і побіг до мене. Я вручила тобі нашу історію, за що ти мене підняв, обійняв і подарував мені найщедріший свій поцілунок.

Ольга Рубанчук. Відлік щастя розпочато

Про таких, як він, не пишуть книжок і не складають пісень. Такі, як він, одного дня ламають увесь твій світ, руйнують правила й назавжди поселяються всередині... І від цього моменту розумієш, що твоє життя стало інакшим. Відтепер твоє серце — неосяжна глибина, здатна на все заради одних-єдиних очей.

Він не йде за натовпом, нікому не підпорядковується, має свою думку й своє розв’язання проблем. Сам вирішує свою долю й сам розплачується за помилки, не дозволяючи собі ні хвилини слабкості й легкодухості. Він сам створює собі правила й нерідко потрапляє у власні капкани душі.

Такі, як вона, завжди самі вскакують у халепу, а потім ламають голову, як із неї вилізти. Щоденно воює сама із собою. Кажуть, що вона завжди впадає в крайнощі: або безмежно любить, або люто ненавидить. Вона не вміє бачити золоту середину, адже не розуміє правил, встановлених кимось, живе своїм серцем, почуттями. Не терпить кривди й брехні. Усім здається, що вона легко відпускає людей, а насправді в її душі щоразу вибухають вулкани, й доводиться знову відроджуватися з попелу. Хоча не показує слабкості, завжди підтримує рідних. Її життя рухалося чітко визначеним маршрутом, аж раптом усе змінилося.

Уперше, коли вона його побачила, подумала: «І цю людину я бачитиму тепер щодня?». Але життя встановлює свої правила, і через два роки щось змінилося в її душі. Вона не могла зрозуміти, яка невидима сила нею заволодіває, коли він поряд. Дуже довго не дозволяла собі думати про це, замуровуючи серце холодом. Але якось, поглянувши в його очі, відчула те, про що мріяла, — спокій і душевну рівновагу. Подейкували, що це самообман, та вона не слухала, вірила лише своєму серцю. Їй хотілося жити, творити, писати.

Уперше, коли він зустрів її, навіть не звернув уваги. Згодом припинив спілкування з тими, хто, здавалося, назавжди залишиться з ним, віддалив себе від найдорожчих і втратив смак до життя та віру в себе. Поруч залишилися тільки декілька справжніх, вірних із дитинства. А потім одного вечора він отримав від неї повідомлення, яке змінило все. Вона написала лише два слова, і він усвідомив, що вона єдина істотно розуміє його. Утім, йому стало страшно, адже звик розчаровуватися в людях, до того ж колись заприсягся не впускати в своє серце нікого. Щоденно дивлячись у її очі, він боровся із собою, хоча чудово розумів, що лише її очі можуть його врятувати. Він дивувався, як їй вдається читати його, мов відкриту книгу, просто зазирнувши у вічі. Жодному це не вдавалося, адже ніхто й не бачив його справжнього, крім неї.

Вони боролися із сумнівами, не дозволяючи собі проявити слабкість, аж поки кожен із них не зрозумів, що закохався... Їхнє почуття стало таким потужним, що здатне було подолати негаразди й недосконалості світу, от тільки вони про це не здогадувалися, бо боялися відкритися одне одному.

Якось він почув роздуми старого дядечка, який казав: «Кохання не терпить брехні, ігор і нещирості. Воно може зруйнувати тебе, а може відродити з попелу. Справжня любов здатна відпустити заради щастя. Якщо в тебе є людина, яка однією своєю усмішкою може подарувати надію й віру; та, про яку згадуєш у хвилини успіху й відчаю; якщо твоє життя починається й закінчується в глибині очей цієї людини, то не втрачай її, зроби все, щоби втримати». Потім чолов’яга повернувся до нього й запитав: «Хлопче, ви ж згадали лише одні очі, то чому ж так боїтеся сказати їй про свої почуття й нарешті стати щасливим?». А потім тихо й повільно попрямував у темряву.

Його серце калатало, і він не міг збагнути, що з ним коїться. Переборов свій страх, набрав її номер і попросив зустрітися. Коли він побачив її, то зрозумів, що більше ніколи не відпустить.