Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Цілий тиждень Саша жалілася на свою втрату всьому світові. Кожен його мешканець, що ненароком зустрівся дівчині, був змушений вислухати цю історію і, зітхаючи, сказати, як же йому шкода. Саша збирала слова «шкода», і з часом вони їй набридли, втратили сенс, переповнили кімнату й почали випадати з вікна.

Саме в той час вона тільки-но почала спілкуватися з Антоном, якого випадково знайшла в Інтернеті. Як виявилося, вже рік вони постійно ходили одними й тими ж маршрутами, та ніяк не могли познайомитися.

Хлопець близько до серця сприйняв новину Саші. Мабуть, саме тому вона запам’ятала його відповідь, що нарешті заглушила зітхання:

— Не сумуй, бо це свідчить про єдине: скоро ти знайдеш щось набагато краще й важливіше, ніж улюблений браслет.

І вона справді знайшла. До того ж навіть раніше, ніж загубила браслет. Недарма в народі кажуть, що браслет — це прикраса, яка замикає жінку, ховаючи від стосунків із чоловіком. Чимось особливим для неї став саме хлопчик з Інтернету. Уже за місяць Саша поселила його в своєму серці, видавши перепустку й оформивши його там згідно з чинним законодавством.

Тепер Антон був її силою. Він відкрив Сашу не лише для себе, а й для неї самої. Ось так доля компенсувала їй втрату.

Про браслет забули. Саша ще кілька разів грайливо казала Антонові, що він — її компенсація. Така, якої жоден страховий поліс не видає. Тільки доля може браслет на Антона міняти.

Учора, повернувшись із відрядження, Антон звернувся до дівчини, коли нарешті наобіймалися:

— Мені шкода, що через мене ти загубила свій улюблений браслет, тому я тобі привіз новий у подарунок. — І він дістав із кишені червоний браслет із металевими вставками.

Та це була для неї лише гарна прикраса, бо більше не потребувала матеріального підтвердження своєї сили. Усе це давно їй дав Антон — її синьоока компенсація долі!

Анна Петрiв. Під серпанком однієї ночі

Інколи аж самій страшно від самотності. Наче навколо безліч людей, та нікого поруч. Хоч і маєш батьків і друзів, проте ти все одно сама. Приходиш після важкого трудового дня додому, і тобі хочеться ласки й тепла від коханої людини. Однак немає... Тоді заварюєш міцну каву, стаєш біля вікна на кухні, навіть не перевдягаючись, і довго-довго дивишся на зливу. Тобі здається, що бачиш за запотілою від твого подиху шибкою когось до болю знайомого й рідного. Проте тобі лише здалося. Нема нікого. Лише твій кіт, подарунок подруги на день народження, ластиться біля ніг. Береш його на руки й довго гладиш ніжною долонею. Раптом чуєш бій годинника, бачиш на циферблаті, що вже досить пізно. Та все ж кладеш котика на підлогу, надягаєш пальто, обмотуєш шию улюбленим шарфом (його подарував тобі колишній однокласник на прощання) й виходиш на вулицю.

Ти не береш із собою ні мобільного телефону, ні косметички, ні чогось такого, що нагадувало би про блага цивілізації. При тобі лишень весела листівка із зображенням ведмедика (мабуть, ще від позаминулого дня народження), щоденник (це твій єдиний друг у самотньому й порожньому місті) й авторучка (подруга, яка ніколи не підводить). Ти описуєш все, що трапилося з тобою за день. Розповідаєш сторінкам, виливаєш на них свій гнів і лють, знову доходиш висновку, що самотня. Раптово підводишся із крижаної лавочки в парку й крокуєш додому. Мрієш зустріти когось, та у такий пізній час навряд чи хтось крокує в унісон із тобою.

Зненацька помічаєш людину по той бік алеї. Спочатку боїшся навіть дихнути в тому напрямку, проте вбачаєш, що там сидить досить пристойно вдягнений юнак, котрий, як і ти, щось пише. Він помічає тебе!.. Ваші погляди сходяться і... Хлопець встає й підходить до тебе. Ти, не відчуваючи рук, випускаєш із них щоденника. Він піднімає його й каже:

— Доброї ночі. Можна з вами познайомитись?

Тобі моторошно й водночас радісно від того, що знайшла когось надто схожого на тебе. Адже усвідомлюєш, що знайшла те, що шукала протягом довгих, холодних років під серпанком однієї ночі.

Марта Потiшна. Я беру до рук гранат

Я беру до рук гранат, обережно починаю знімати з нього шкірку. Боюся обляпати своє новеньке платтячко й мого листа до тебе.

«Сиджу серед парку, серед тисячі дерев, навколо мене натовп людей. Я обережно дістаю одне за одним зернятка й насолоджуюсь цим довершеним смаком. Поруч зі мною пошарпаний примірник книжки Рея Бредбері. Я знаю, я бачила в тебе в руках його книжки. Сподіваюся, одного дня ти підійдеш до мене й скажеш: «Ось це я вже читав! А як воно тобі?»

Я знаю на пам’ять усі вулички цього парку. Знаю, де ти гуляєш із великим собакою. Я все бачила. Люблю проходити тут щоранку, бо знаю, що ось тут, саме тут із самого ранечка ти будеш іти зі своїм собакою. Ти часто усміхався до мене, а я — до тебе. Ми неодноразово бачилися.

Не знаю, чи здогадуєшся, але, можливо, якось ти щось запідозриш, коли дізнаєшся, що мені зовсім не вигідно ходити щоранку цим парком, бо ходжу на пари я в інший бік міста. Та все ж ти поки що нічого не знаєш.

Я не знаю, як тебе звати. Шкода. Але в мене ти називаєшся Ранковий. І навіть коли знатиму твоє ім’я, в моїй телефонній книжці ти будеш записаний не інакше як Ранковий.

Щоранку ти береш на плечі старий, трошки роздертий рюкзак, одягаєшся завжди відповідно до погоди: не корчиш із себе героя, дбаєш про здоров’я. Інколи бачу тебе з навушниками у вухах, але завжди в доброму гуморі.

Одного разу я вирішила до тебе підійти. У той день ти з’явився з якоюсь дівчиною, і ви так мило щебетали на моїх очах, на очах

у твого великого собаки й огидного пса твоєї подруги. Я не наважилася вам завадити. Просто, за звичкою, усміхнулася, кивнула головою й глянула на твого собаку.

Три дні я не з’являлася. Цікаво, чи ти це помітив? У голові не вкладалося, що в мого Ранкового є якась його особлива Ранкова дівчина. Не знаходила собі місця, чомусь була не здатною зрозуміти, як так може бути? Здавалося ж, між нами існує негласне правило прибувати в цей парк наодинці, наодинці з нього йти. Негіднику, ти це порушив!

Коли настала весна, твій великий собака кинувся своїми лапами на мене,