Читати книгу - "Фріда"

— Батько ще за життя поставив розкішний пам'ятник якомусь Рубіку Варданяну на Байковому цвинтарі. Але той батьковим другом ніколи не був. Це точно…

Пізніше Ірина не пошкодувала часу і таки з'їздила на Байкове. Вона знайшла могилу Рубіка Варданяна. На ній стояв дуже дивний пам'ятник: рука з обірваним наручником. Внизу напис дрібними літерами: «Рубіку, ти був правий — землю їм і сечу п'ю». Підпису не було…

…Ірина стояла на сходовому майданчику чорного ходу будинку-химери. Зненацька десь ізгори долинула мелодія мобільного телефону. Вона впізнала свого життєрадісного Моцарта і кинулася на звук. П'ять сходинок догори, ще дві, ось і дверцята, вони відчинені, ось і він, маленький електронний хлопчик, який так гарно грає Моцарта і так м'яко освітлює старовинний стілець, на якому лежить.

— Алло!

— На жаль, ваш абонент перебуває поза зоною досяжності…

— Хто дзвонив?

— Приватний номер. Тобто зашифрований.

Ірина вже нічому не дивувалася. Ні тому, що мобільник упав униз із кімнати Мойсея Давидовича, а опинився тут, у кімнаті на тому ж рівні, що й перша. Ні тому, що звук удару був металевий, а телефон лежить на м'якому стільці. Не здивувало її й те, що сходи, якими вона довго піднімалася в темряві, в кільканадцять разів перевищували справжню відстань між поверхами. Вона знала змалечку — для цього будинку нормою є ненормальні речі. Адже це не простий будинок. Це — дім-древо.

Вона залишила мобільний телефон лежати на стільці, а сама сіла в старе крісло-гойдалку, що стояло поруч. Хитнула крісло раз, вдруге. Раз-два… раз-два…

«От робили колись меблі! Ліг — і отримуй насолоду. Вигин спинки ідеально розслабляє м'язи спини. І навіть найбільша проблема сучасних крісел — шия й голова в них не відпочивають — у цьому екземплярі враховано в дивовижний спосіб просто ідеально… Раз-два… раз-два… Гойда-гойда-ша, де кобилка, там лоша… Здається, я починаю впізнавати цей стан розслабленості, починаю впізнавати це крісло, починаю згадувати… Моє тіло впізнає це крісло, це безсумнівно… Безсумнівно також, що воно пов'язане саме з цим будинком… У кого ж воно стояло?… В чиїй оселі?… Кому належало?.. Гойда-гойда-ша… Раз-два… раз-два… Берта Соломонівна? Ні, в неї такого не було. Дядько Рафік? Ні, в нього завжди були найсучасніші меблі — він був схиблений на всьому новому, тож не минало й півтора року, як він міняв у своїх кімнатах всі меблі. Він ненавидів „мотлох“ і позбувався його безжально. Те, що можна було продати, продавав у комісійному Берти Соломонівни, а те, що, на його думку, коштувало копійки й не варте було мороки, виносив у двір у дерев'яних базарних ящиках пізно увечері, а рано-вранці ящики були вже порожні. Час від часу тітка Каріна, його дружина, казала: „Рафіку, знаєш, на кому я сьогодні бачила свою кримпленову сукню? На Главачці, секретареві райкому партії!“ Тоді вони довго сміялися. Ірка ніяк не могла зрозуміти — невже сама секретар райкому приходить вночі на Торгову, 4, дізнаючись від своїх партійних агентів, що Варданяни купили меблі, а отже, днями робитимуть шмон у своїх лахах, і риється там до скону, щоб здобути омріяну кримпленову сукенку тітки Каріни, яку їй торік Рафік Вазгенович привіз із Москви? Уже згодом Ірина зрозуміла, що існує таємний ланцюжок „спекулянтів“, який і постачає всю бердичівську еліту імпортними лахами. Главачка напевне знала, що Каріна — законодавиця моди в містечку, вона одягається найкраще в місті, бо її Рафік має зв'язки. І тому, коли секретареві парт-кому, затюканій своєю безглуздою роботою, приносили точнісінько таку сукню, як у Каріни Варданян, та хапала річ одразу, та ще й утричі переплачувала за неї… Якби вона знала, що та сукня, можна сказати, з помийниці Торгової, 4, то напевно б дістала інфаркт! Дивна річ, думала Ірина, дивна психологія радянського обивателя: престижно було вдягатися в ті самі кофтинки, костюмчики, блузки, що й окремі місцеві авторитети — офіційні й неофіційні. Зараз жінка повісилася б, побачивши на прийомі чиюсь дружину в тому самому вбранні, що й вона. А раніше…

…Ні, це крісло не Варданянів. І не могло воно стояти у Соболєвих, воно не пасувало до спартанської офіцерської обстановки… Хоча… Не може бути, здається, саме у Соболєвих вона на ньому гойдалася… Як же це? Стоп! Вона гойдалася в ньому і в Берти Соломонівни!… Спершу гойдалася, згодом гойдала ляльок… Як це може бути?… Точно, і у Соболєвих, і у Берти Соломонівни… Щось тут не те…»

Тут заграв завжди оптимістичний Моцарт з мобільного. Ірина, яку почало заколисувати гойдання, спинила крісло і втупилася в маленького електронного хлопчика. Приватний номер… Тобто зашифрований… Можна навіть не вставати… У цьому місці телефон дзвонить не для розмов, а щоб подати якийсь знак, показати шлях, яким треба рухатися в лабіринтах дому-древа. Мобільник освітлював стілець, на якому лежав — старий стілець із оббитими гобеленовою тканиною сидінням і спинкою… Нитки вже посоталися, малюнок стерся. Цей малюнок Ірина знала напам'ять: пастух і пастушка, вдалині на горі замок, а внизу пасуться овечки… Вона завжди питала тітку Ірену: чому овечки блакитні? А та сміялася: не вистачило білих ниток! Ірина розглядала малюнок і з дитячою впертістю продовжувала допит: «Можна ж було платтячко пастушки зробити не білим, а голубим, і тоді овечок виткати білими!» Тьотя Ірена обіймала Ірку і цілувала у маківку з кучерявим волоссям: «Просто цей стілець дуже старий, він єдиний залишився з гарнітуру моєї бабці, бачиш, тут навіть на спинці вензель є — ось, літера „О“, що означає „Огінські“. Це наша фамільна реліквія… А точніше, одна з них, — сумно додала вона. — Цьому стільцеві стільки років, що кольори тут змінилися: одні вицвіли, інші забруднилися. Придивися до платтячка пастушки на сидінні, бачиш — воно колись було рожевим… Дивися, на бантику дуже добре видно…» — «А де шиють такі платтячка?» — «Ніде не шиють, — сумно посміхнулася тітка Ірена. — Точніше, його можна пошити, тільки нема куди в ньому піти… Зараз це не модно… А коли я була мала, на мене силою вдягали такі сукенки, коли ми йшли до костелу, а я їх ненавиділа, намагалася замастити, щоб іншим разом не вдягати… А тепер шкодую: як би мені хотілося зараз надягти таку сукню, нехай тільки для себе, для чоловіка чи для Андрійка…»

Так, це був стілець Жевуських. І крісло-гойдалка було їхнім… Просто пан Збігнєв час від часу «встрявав у якісь історії», і пані Ірена, боячись обшуків, переносила на зберігання улюблені фамільні речі то до Берти Соломонівни, то до Соболєвих — залежно від того, з ким на