Читати книгу - "Фріда"

Тієї ночі вона довго не могла заснути, а коли поринула в сон, їй довго снилися класичні архетипальні сни. Ось вона стоїть на високій горі, і є водночас древом і розп'яттям. Власне, вона — це великий хрест, який так довго стояв на тій горі, що аж почорнів, пустив коріння, а з його крил проросли молоденькі тоненькі гілочки з молоденькими пагонами і квітками-рожами, подібними до тих, які цвіли на подвір'ях та в палісадниках мешканців маленьких містечок. У тому сні її тіло було хрестом, з якого проросло життя: десь під її пахвою сплела гніздечко молода пара пташок і відклала там яйця, а по її стовбуру сновигали вгору-вниз мурашки. І вона тримала на собі всю цю живність, яка зрослася з нею. І раптом. Раптом відчула вона в цьому дивному сні, що з неї, тобто з хреста, так і не зняли тіло розіп'ятого бога-пророка. Хоча ні, тіла вже давно не було, залишилися тільки білі кості.

І зробилося їй так важко! Так захотілося позбутися всього, що жило чи паразитувало на її тілі, але, усвідомила вона, це неможливо без того, щоб не загинути самій… Вона прокинулася на мокрій від сліз подушці.

… — Гортай далі. Оце Ной будує свій корабель — ковчег — і збирає «кожної тварі по парі». Ти уявляєш, яку грандіозну роботу він зробив! Це ж скільки охочих було! Ніхто не хотів потопати! Усі хотіли потрапити на корабель! А йому треба було відсіяти стільки охочих, щоб лишити найкращих із кращих! Це лише на картинці все так просто, а насправді! Уявляєш, як це важко! А нагодувати всіх упродовж потопу! Він був першим в історії людства біологом, селектором, генетиком. Після того, як спала вода, а його ковчег опинився на горі Арарат, він посадив першу лозу винограду… Отже, він був першим гуманістом і водночас, хоч як це дивно, першим фашистом у боротьбі за чистоту біологічної раси на землі.

Це казав дядько Рафік.

Мойсей Давидович, побачивши цю картинку, теж сказав щось подібне:

— Це Ной. Він був першим у світі начальником відділу кадрів. Уяви собі, Мишко, йому треба було відсіяти з безмежної кількості тварин тих, які, на його думку, не годяться для початку нового життя на землі, а відібрати найдостойніших А це справа — не дай Боже нікому такої халепи!

— Чому? — здивувалася Фріда.

— Уявляєш, скільки ворогів він собі нажив?…

Ірина була сама собі Ноєм. Їй попервах доводилося особисто наймати на роботу всіх — від прибиральниці до фінансового директора. І кожного вчити працювати. З нуля. Ба більше, згодом Маджарян став її брати на співбесіди з претендентами на ключові посади його фірми. «Хто тебе навчив цього?» — спитав він якось у неї. Тоді вона знизала плечима. А тепер знала: то була школа Берти Соломонівни.

Юра-Юродивий повернувся з масним після їжі підборіддям, тримаючи кінчиками пальців розм'яклий від гарячої кави стаканчик в одній руці і смажений пиріжок — у другій.

Вона дивилася на нього і думала: він залишився вічною дитиною. Ірина й сама не продовжила свій рід, і йому не дала.

А Ной, напевно, не взяв би її, Ірину, на свій ковчег. Адже він обирав собі тварі не за принципом професійної придатності, а за біологічною досконалістю. Яка з неї користь? З погляду природного відбору вона не годиться, бо не має інстинкту продовження роду. Жінка, яка не має потягу до протилежної статі, чи є вона повноцінною? «Може, тобі звернутися до лікаря? — якось натякнув їй Маджарян після невдалої спроби поцілувати її. -- Відколи це у тебе? Після операції? Після аварії?»

Тепер, сидячи на сходинках зруйнованого й зогнилого дому-древа, вона подумала: «Не було в мене потягу і до Андрія Жевуського. Отже, це від народження…А, може, може це наслідок психологічної травми? Може, це наслідок почуття провини за скоєний над Юрою Юродивим злочин? А раптом це синдром позашлюбної дитини? Синдром сироти? Що це?»

Чи бачить її, Ірину, з неба молоде безстрашне дівчисько на ймення Галя, яке зухвало кидало виклик радянській плановій економіці своєю незаконною торгівельною діяльністю? Галя не хотіла жити за радянськими законами, вона була однією з тих, хто кидав зернята заповзятливості в пустельну землю радянської дійсності, і вони, хоч як це дивно, проростали, щоправда, під зневажливою напівкримінальною назвою «спекуляція» чи «фарца». Вона робила те, що сьогодні роблять тисячі, мільйони дрібних торговців на базарах.

Чи бачить її, Ірину, з неба зухвалий хлопець Рубен Варданян, який переступив межу радянського закону і загинув від руки його служителя, який теж його порушив? Що керувало ним, коли він пішов на аферу? Тепер Ірина розуміла: її батько Рубен просто народився не в той час. Його епоха — епоха «дикого капіталізму». Рубен Варданян — класичний тип золотошукача, старателя, авантюриста. Адже предки всіх сучасних «елітних» мільйонерів на Заході починали саме з цього: вони наживали перші капітали на різноманітних махінаціях, на грі на межі закону й криміналу, на «золотій лихоманці»… Щоб стати мільйонером «з нуля», у першому поколінні, треба обов'язково викупатися в багні, в лайні, ризикуючи всім — репутацією, родиною, свободою, життям, врешті-решт. І якщо вдалося, він обов'язково «відмиється» і стане «добродієм», «благодійником» і «національною елітою». Його діти отримають блискучу освіту і ніколи не згадають, що перший мільйон їхніх батьків було зароблено далеко не законними методами.

Яким було б життя Ірини-Фріди, якби її батьки були живі? Було б це пекло чи рай? Хто знає?

Зненацька з її очей бризнули сльози. Їй стало так шкода себе!

«Мамочко! Таточку!» — заридала вона. — Якщо ви мене бачите з неба, пожалійте свою дитину! Мене так давно ніхто не жалів! Мене так давно ніхто не голубив! Як мені важко, дорогенькі мої! Як же мені важко бути сильною і незламною! Господи, та в цьому світі ніхто не каже: «Візьми оце!» Всі тільки просять або наказують: «Дай! Зроби! Заплати!» Як я стомилася від такого життя! Та я згодна віддати всі мої багатства за один день, прожитий з вами, за одне слово — «донечко!»

Ірина плакала, а Юра Юродивий схлипував біля неї, ніжно гладячи по голові рукою.

— Нинада плакати, Фрідо! Нинада! Все добре! — лепетав Юра. — Пий каву, поки гаряча!

Проте Ірина ніяк не могла заспокоїтися.

Тоді Юра взяв її за плечі, легенько струсонув і якимось дорослим і зовсім не юродивим голосом наказав:

— Подивись мені в очі.