Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Тато завжди казав мені, що найважливіша частина будь-якого бою — підготовка. Як підготуєшся, так і зіграєш. Так, не треба виключати всілякі супутні сили, але підготовка й упевненість були найважливішими тут силами.

Я продивилася кожен куточок траси й знала, куди треба повертати й де краще пригальмувати, щоб увійти краще. Але з моменту, коли почувся вистріл, який ознаменував початок, мною заволодів адреналін, який зашумів у крові, збурив усі відчуття, нагнавши їх до критичної поділки.

Спочатку всі збилися в одну купу, штовхаючись та пробиваючись уперед. Від страху звернути не туди й врізатися в когось я забулася дихати. Шевроле стрімко набирав швидкість, у грудях почало з’являтися звичне відчуття легкості. Виплутавшись з товкнечі маневруванням, під час якого я ледь не вибила когось по лівий бік, я натисла на газ і полетіла вперед, поки мене не нагнали. Глянула у бокове дзеркало — мене таки наганяли. Попереду вирвалося зо п’ять чи сім машин, серед яких швидко майнули авто Кенджі та Кіана. Прокляття.   

Я загальмувала, вивернула на повороті кермо й швидко вдарила на газ. Мене ніби втисло в сидіння, проте відчуття полегкості ніяк не покидало мене, адреналін шумів у крові, наче морські хвилі перед берегом. 

Мені подобалося грати — це, звісно, добре. Мені подобалося їздити, крутити кермо, але ще більше мені подобалося перемагати. 

Шевроле пішов уперед, швидко наганяючи чорне ауді. Я бачила тільки дорогу й машини переді мною. Усе. Проте коли майнув знак «Хай-Біч — 2 км», я зрозуміла, що скоро буде половина шляху. У мене ще є час. Ми в’їхали в тунель, де я ще більше набрала швидкості. Машин звичайних людей було мало, я їх минала безперешкодно, стараючись не скидати швидкості. Здавалося, в мені стукало водночас декілька сердець. 

Лишилося два кілометри. 

Я об’їхала чорне ауді, і це мені відкрило чотири машини попереду. Три вже знайомі, Кіан ішов першим. Інша — червона — їх наганяла. Азарт у мені розігрався не на жарт. Якщо я дійду до фінішу п’ятою, місце в наступному раунді мені забезпечене, але мені цього мало. Мені треба перше місце. Завжди. Я не ладна віддати його Кіанові на поталу. Хай татків синочок біжить назад у свою нірку. 

Ми виїхали з тунелю, і по обидва боки простягнулися піщані пляжі, де-не-де стирчали зелені кущі, почорнілі в темряві. Я не дивилася на дорогу. Я дивилася на машини попереду. 

Один кілометр. Не поспішай, Вів’єн, не-по-спі-шай. 

Faites-le. 

Коли я порівнялася з червоною машиною, у мене руки намертво прилипли до керма. З потом з мене здиралася шкіра й сходила кров. Здавалося, я дотисла й себе, і машину до межі. Невже цього разу дадуть перемогу в руки страшноокого? 

Мені не розігнатися більше, значить, треба використати щось як прискорення. Або змусити червону машину зійти з дистанції. 

П’ятсот метрів. 

Я під’їхала ближче, хитнулася, боком зачепивши супротивника. Відчула скрегіт заліза й скривилася: декілька днів роботи просто в Тартар полетіли. Червоний, притиснутий мною, спочатку хотів відбити мене, але я різко крутнула в його бік і вдарила його, що той, ледве втримавши кермування, від’їхав назад.

— Вибач, я спеціально. 

Тепер ті, що лишилися. 

Я влетіла в поворот, не скидаючи швидкості, а таким чином зрізаючи шлях й обходячи Кенджі та Тату. Лишився десерт — страшноокий Кіан. Коли я порівнялася з ним, він на мить повернув голову й зустрівся зі мною поглядом. Я зціпила зуби, а потім криво всміхнулася йому. 

І він теж усміхнувся мені. 

Останні метри — і я різко натискаю на гальма. Холод різко проникає під розпалену шкіру, уся та круговерть, що захопила мене під час заїзду, утихомирилася й осіла перед очима. Крізь скло проникав лункий гул натовпу, але я не наважувала повернути голови. Усі сили, видавалося, покинули моє тіло, коли Міллі подолав фінішну лінію. 

Затим я нарешті вилізаю з машини й морщуся від криків, що враз зросли в гучності. Моє волосся розпатлалося й тепер лізло до рота, проте напруга не покинула мене, аж поки я не прикипіла очима до табло, де прокручувався останній момент перед фінішем, а над ним біля цифри один — моє ім’я. Навіть без прізвища. 

Вийшло. Я була ладна осісти на землю, проте погляд помандрував далі й схрестився з чорними очима Кіана. Він, судячи з табло, прийшов другим. Куточок його губ смикнувся, і він знову всміхнувся. Я гмикнула й схилила голову набік, всміхнувшись йому у відповідь. Затим самими губами прошепотіла: 

— Ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне, але сьогодні трошки менше. 

Він, зрозумівши мою улюблену фразу, усміхнувся ще ширше. 

Я сіла назад у Міллі й поїхала до Лукаса. Мені терміново треба заїсти стрес його бутербродами.