Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

             «І я, наче людства весну
                              Співаю мою Вітчизну, 
                                                   республіку мою!»
                                                                               (В. М.)

Світанок – це сонна чапля,
Що прокидається на озері весни, 
В тіні осокору не хочу бути рибалкою
І ловити пічкурів торішніх снів
(А пам’ятаєте той березень синичковий,
Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
Ранок – то сонна левада перших кроків,
Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
І спалахують квіти-апострофи
З яких роблять вино почуттів
Мрійники країни загірної.
Разом з очеретом з води зимної
Проростають слова одкровення:
Аби ловити журбу нездоланну
Березоль назвався Арахною,
А квіти білі слив тенетами днів 
Без хмар, без дощу і без ностальгії:
Наче Сократ, що на кручах глиняних
Борисфену – бородатого схимника
Запитання збирає чи то карбує, 
Наче не слова то, а драхми, 
Наче не мрійник він, а скарбничий,
Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.  
Деревій проростає на торішніх згарищах
(Для кого? Хіба ворожбити захочуть
Пророкувати його сухими стеблами
Майбутнє країни загірної
І лікувати болючі подряпини 
На руках хворих на клаустрофобію?)
Душі нагадують коней стриножених – 
Ще зарано. 
Ще надто зарано.