Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

Нік перевела погляд на мене, а я, дещо збентежено прокашлявшись, проказав:

– Мсьє Пуаро – видатний… е-е… був видатним детективом.

– Ах, mon ami, – вигукнув той, – невже це всі слова, які ви можете підшукати?! Mais dis donc![19] Скажіть мадемуазель, що я унікальний, неперевершений, найвеличніший детектив, який будь-коли жив на світі!

– Тепер у цьому немає потреби, – холодно промовив я. – Ви вже самі їй сказали.

– О так, але все ж вийшло б пристойніше, якби мені не довелося поступитися власною скромністю. Співати осанну самому собі не годиться.

– Не варто тримати пса, якщо сам мусиш гавкати, – погодилася Нік із напускним співчуттям. – А хто, до речі, цей «пес»? Гадаю, доктор Вотсон.

– Мене звуть Гастінґс, – сухо мовив я.

– Як «битву при»[20] у 1066-му, – умить зорієнтувалася та. – Хто сказав, наче я неосвічена? Ну й ну, оце так чудасія. Гадаєте, хтось дійсно хоче вкоротити мені віку? От що полоскотало б нерви. Але такого, звісна річ, насправді не буває – лише у книжках. Підозрюю, мсьє Пуаро – мов той хірург, що розробив нову операцію, чи лікар, який виявив екзотичну болячку, – ставить усім і кожному свій коронний діагноз.

– Sacré tonnerre![21] – гримнув на неї детектив. – Ви посерйознішаєте чи ні? Невже вас, сьогоднішню молодь, нічим не проймеш? Погані були б жарти, мадемуазель, якби ви лежали в саду біля готелю гарненьким трупиком з охайненькою дірочкою – в голові, а не в капелюшку. Тоді б ви не сміялися, еге ж?

– На спіритичному сеансі чувся потойбічний регіт… – відрізала дівчина. – Гаразд, давайте серйозно, мсьє Пуаро: це вкрай люб’язно з вашого боку й усе таке інше, але тут неминуче йдеться про випадковість.

– Ви вперта, наче сам диявол!

– Від нього я й отримала своє ім’я. Про мого дідуся подейкували, що він продав душу нечистому. Вся округа кликала його «Старим Ніком»[22]. Не стариган був, а чистісінька злюка, зате з таким, як він, не засумуєш. Я його просто обожнювала і скрізь хвостиком ходила за ним. От мене й нарекли – услід за «Старим Ніком», «Чортом» – «Малою Нік», «Чортеням». А так я взагалі-то Маґдала.

– Незвичне ім’я.

– Еге, воно в нас на кшталт династичного. У роду Баклі було до холєри Маґдал. Онде висить одна. – Вона кивнула в бік портрета на стіні.

– А! – тільки й сказав Пуаро. А відтак, перевівши погляд на інший портрет, над каміном, спитав: – Оце ваш дідусь, мадемуазель?

– Так. Привертає увагу, еге ж? Джим Лазарус хотів купити цю картину, але я не продала: у мене слабкість до Старого Ніка.

– А-а.

Пуаро хвилинку помовчав, а потому вкрай серйозно промовив:

– Revenons à nos moutons[23]. Послухайте, мадемуазель. Я заклинаю вас поставитися до цього серйозно. Вам загрожує небезпека. Сьогодні хтось стріляв у вас із пістолета «Маузер»…

– Із пістолета «Маузер»?

Вона на якусь мить перелякалася.

– Так, а що? Ви знаєте когось, хто має саме «Маузер»?

Нік посміхнулася.

– У мене і самої такий є.

– Та що ви?

– Так, від батька залишився. Той привіз його додому з війни[24]. От відтоді він тут і валяється. Я днями бачила його в тій шухляді.

Вона вказала на старомодне бюро. І тут, неначе в неї раптом з’явилася ідея, підійшла до нього й висунула шухляду. А потому якось безпорадно обернулася. У її голосі лунала нова нотка.

– Отакої, – сказала міс Баклі, – він зник.

Розділ третій

Випадковості?

Саме з цього моменту тональність розмови змінилася. Досі Пуаро та дівчина, самі того не розуміючи, говорили різними мовами – їх розділяла вікова прірва. Для неї слава й репутація бельгійського детектива не важили нічогісінько: вона належала до покоління, яке знає тільки ті великі імена, що на слуху конкретно сьогодні. Тож і його застереження залишали її байдужою. Для неї він був лише досить кумедним підстаркуватим іноземцем із напрочуд мелодраматичною уявою.

І таке її ставлення збивало мого друга з пантелику. По-перше, страждало його самолюбство. Він бо завжди авторитетно заявляв, що Еркюля Пуаро знає весь світ. Але осьде знайшлася та, яка й чутки про нього не чувала. «Йому піде на користь отриманий досвід», – мимоволі подумалося мені, а все ж це не надто сприяло успіху поточного починання!

Однак із виявленням пропажі пістолета події перейшли в нову фазу. Нік більше не сприймала цю історію як такий собі потішний жартик. Вона й досі ставилася до неї легковажно, бо такі вже мала вдачу та кредо – не перейматися ну просто нічим, але її манера триматися відчутно змінилася.

Міс Баклі відійшла від бюро і, присівши на бильце крісла, замислено насупилася.

– Дивно, – зауважила вона.

А Пуаро обернувся до мене.

– Ви не забули, Гастінґсе, «ідейку», про яку я згадував? Ну й ось, він підтвердився, мій невеличкий здогад! Припустимо, що мадемуазель знаходять на землі в саду готелю з вогнепальною раною. І то, можливо, виявляють аж за кілька годин – народу ж бо там ходить зовсім мало. А поруч руки покійної – так, наче щойно випав із долоні, – лежить її власний пістолет. Славна мадам Еллен, поза сумнівом, упізнала б його. І тут, звісна річ, почалися б припущення про тривожність або про безсоння…

Нік неспокійно пересмикнулася.

– А й правда. Я до смерті психована, всі кажуть, що в мене розладнані нерви. Еге… от і тут повторили б те саме…

– І винесли б вердикт «самогубство». На зброї дуже до речі знайшлися б тільки ваші відбитки – так, усе на позір було б дуже просто та переконливо.

– Страшенно захопливо! – кинула Нік, але, як радо зауважив я, не те щоб захопленим тоном.

Мій друг-бельгієць сприйняв сказане у традиційному сенсі, на який вона й сподівалася.

– N’est ce pas?[25] Але ж ви розумієте, мадемуазель: це не повинно повторитися. Так, чотири замахи закінчилися невдачею… але п’ятий може увінчатися успіхом.

– Готуйте катафалк на гумовому ходу, – промимрила дівчина.

– Але осьде ми, мій друг і я, щоб не допустити цього!

Я відчув вдячність за це його «ми». Бо Пуаро подекуди мав звичку взагалі забувати про моє існування.

– Так, – утрутився я. – Вам не варто хвилюватися, міс Баклі. Ми вас захистимо.

– Це страх як мило з вашого боку, – відказала вона. – Гадаю, вся ця історія