Читати книгу - "Душа окаянна, Дарина Гнатко"

на мить, і Марта з дрібного ворушіння його гарних губ зрозуміла, що він молиться. Коли ж він знову розплющив очі, не було вже в них того дивного, незнайомого виразу, горіла там рішучість, а коли заговорив, то голос його пролунав твердо: – Немає нам з тобою, Марто, спільної дороги. Я з дуже бідного роду, не маю за душею ані гривні поганої, живу з милості людей. А твій батько хоча й служитель Божий, та дуже вже перед багатіями запобігає, і для тебе, певне, шукає мужа багатого. А злидня, такого як я, він і до порогу не пустить.

Марта мовчала, бо чула гіркую правду в словах Микитиних. Ні, не дозволить батько їй утнути такого – побратися з Микитою, людиною хоча й гарною, та ж бідною, мов та церковна миша. І байдуже йому, яким буде майбутній зять, кульгавим чи клишоногим, а чи й геть огидним, аби тільки статки мав хороші, та побільше, а ти вже, доню, страждай. Була й для неї вготована доля сестер, Марта це відчувала. Але ж вона не Маруся, й не Ганна, вона не вродилась на світ такою ж покірливою ягничкою й задарма не віддасть на поталу батькові свого життя. Ні, вона ще побореться за власне право бути щасливою, бо вродилась, можливо, із занадто схожою на батька вдачею, аби покірливо схиляти голову у вготоване ним ярмо.

– Отож, Марто, не шукай зі мною більше зустрічей, – провадив далі Микита, позиркуючи на неї замислено. – Знала б ти, як важко боротися мені зі спокусою, як важко опиратися бажанню поглянути на тебе, бо ж не маю на те права. А ти сама прийшла, зухвале дівча, навіщо ти прийшла?

Марта знизала плечима.

– Подякувати за молитву, за сестру.

– І все?

– Усе, – відповіла дівчина, хоча й піймала себе на тому, що говорить неправду, адже бажала зустрічі з ним, зустрічі наодинці.

Микита похитав головою.

– Не вмієш ти, Марто, брехати.

– А хоча б і так! – вигукнула вона хоробро, зустрічаючись поглядом з його збентеженими очима. – Ти ж гірше за відлюдька живеш, жахаєшся дівчат, від мене, мов від прокаженої, втікаєш. Чому ж ти, Микито, чому уникаєш не тільки інших, а й мене? Чи зле що заподіяла?

– Що ти, ніколи в житті! – гаряче заперечив Микита. – Але ж не рівня я тобі, я злидень нещасний, котрий і поглянути не сміє на таку попівну, як ти. Зроду твій батько не дозволить мені посватати тебе, та він вижене мене геть з Диканьки, варто тільки бовкнути про те, які почуття ти в мене викликаєш.

Марта приступила до нього ближче.

– А які ж то почуття?

Микита болісно скривився.

– Ой, та вже краще не питай.

– А ти скажи, – не відступилася вона, охоплена незнайомою відвагою, наснажена силою його, яку відчувала всім єством. Та він не сказав, видихнув лиш тихо: «Пропав навіки», – та й припав палким та жадібним поцілунком до вуст її дівочих. Вона тоді немов причаклувала його до себе, цілувала невміло, та він не уникав її вже більш, а, втомлений боротись, цілковито поринув у глиб першого кохання.

З того дня Марта мов розквітла вся. Охоплена почуттям першого в житті кохання, осяяна думкою про Микитину любов до неї, вона вже не страшилась того, що знайде батько для неї якогось там Мозолевича. Ні, тепер вона була не сама, тепер у неї є Микита, який зможе захистити, який вкриє її від батька, а той нехай скаженіє, хоч що робить, а вона вже вирішила для себе, що все дозволено коханню, і неодмінно ж стане за дружину Микиті. Та й Микита, немов перейнявсь її сміливістю, вже й сам готовий був засилати сватів у Красноглядів двір, і на майбутнє намагався заробити хоч якусь копійчину, пішов у найми до двору пана Василя Кочубея, наказного гетьмана. Пропадав там від світанку до заходу сонця і за старання дістав невеличку хоч, та все ж свою хату, до якої мріяв увести колись Марту дружиною та господинею. Саме там, у тій хатині, і згрішили вони з Мартою. Віддалася вона Микиті з двоїстим почуттям, бажаючи зробитися жінкою в обіймах милого, аби, як батькове гратиме та віддасть він її за якого бридкого діда, то щоб не йому дістатися невинною, йшла Марта тоді на гріх, ваблячи Микиту. Адже пеклá ще зсередини, шкрябала серце ненависна думка про те, що не дасть батько стати дружиною Микиті. Вона й утекти ладна була з ним подалі від Диканьки, аби побратися, дарма що в чужій стороні. Та де там, Микита в цьому був непорушний, мов скеля.

– Без батьківського благословіння не буде нам щастя, – твердо відгукувався він на всі вмовляння Мартині втекти хоча б до Полтави й там таємно повінчатись. – Та й не візьму я на душу гріха такого, і так вже нагрішив – як сповідатися буду?

Марта тільки зітхала у відповідь і тихенько молилась, аби Господь дав Микиті сміливості, пом’якшив жорстоке серце батька. Та, очевидячки, слабкою була молитва її, не дійшли палкі слова дівочі до Небес і забрали в неї Микиту. Підступність та хитрощі батька позбавили її щастя. Пішов Микита на сповідь до Красногляда, певне, зізнався в усьому, не схитрив, а батько не забарився завдати дочці удару потайки. І не знала Марта, що наказав батько парубкові на тій сповіді, та з того дня зробився Микита надто замисленим і похмурим, і словом до нього не озвися, мов чужа людина дивилась тепер на Марту його сірими очима, і вдавалось їй, що ця нова людина вже наче й ненавидить її. Не всміхався вже ніжно він при зустрічі, не пригортав до себе міцно та не кликав більше своєю лебідкою, і Марті серце затискалось від збентеження, чула вона, як лихо наближається, знала, що не на добре було те батьківське мовчання після того, як по сповіді Микитиній батогом її відходив, та все мовчки, потайки від матері. А вона й змовчала, не звірилась неньці про побиття, бо знала, що згрішила, страшне вкоїла, пішла супроти звичаю, віддавшись парубкові до шлюбу. Але не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала про той свій гріх, не жалкувала навіть тоді, коли батьківський батіг з болючою силою впинавсь у її ніжне тіло.

Серце, що не давало їй спокою увесь цей час, принишкло перед різдвяним постом, на зáговлі. Після відправи вже звично похмурий Микита торкнув її за руку біля дверей.

– Побалакати треба, – похмурим дерев’яним голосом промовив він тихо й посунув з церкви, навіть не чекаючи Марту.