Читати книгу - "Спалахи. Скрашуючи тишу, Гриць Янківська "

"Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони."
Р. Бредбері "Кульбабове вино”

Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!

До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.

Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.

Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.

Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*

Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.

До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!

Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.
28.10.2016

*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене

Маленьке дитя

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли чисті ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!
05.11.2016

Я б порізала осінь

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх (їх безліч) не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка.
Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За одним пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка...
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його, не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.

Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.
10.11.2016

Колисанки лунають

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.
21.11.2016

Приходь в мій дім

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А, може, ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
Це рвуться в дім забуті, давні грози.
25.11.2016

Збивала краплини