Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Я чую голоси. Хтось шепоче...  

ГОлоси скидались на гамір натовпу — ніби хтось наполегливо. перебиваючи інших, намагався щось мені сказати, проте так тихо, що я не могла розібрати ні слова.  

— А що скаже твій приятель у склянці?  

— Він мені не приятель, — я тицьнула кулаком у рюкзак. — Гей. черепе!  

— Тут привиди. Багато привидів. Ну... тепер ти згодна, що треба було пришпилити рапірою того дідка, коли була така змога? Якби ви мене тоді послухались, то не потрапили б у таку халепу, еге ж?  

— Немає ніякої халепи! — зіпнула я. — До речі, ми ж не можемо отак просто вбити підозрюваного! Я вже стільки разів це тобі повторювала! Тоді, внизу, ми навіть не знали, чи винні вони!  

Локвуд промовисто кахикнув. Еге ж, часом я забуваю про те. що мої друзі не чують слів черепа, й до них доходить лише половина розмови.  

— Пробачте, — сказала я. — Просто він дошкуляє мені, як завжди. І каже, що тут багато привидів.  

Серед темряви на мить спалахнув екран Джорджевого термометра.  

— Щодо температури, — зауважив Джордж. — Вона впала на п’ять градусів порівняно з тим, що було внизу.  

— Атож. Ці пожежні двері слугують бар’єром. — тоненький, мов олівець, промінь світла з Локвудового ліхтарика майнув сірою рубчастою поверхнею дверей. — Бачите, їх обшито залізними смугами. Це дозволяє нашому любому подружжю почуватися безпечно на своєму першому поверсі. Зате кожен, хто винаймає в них кімнати нагорі, стає жертвою того, хто ховається тут у темряві...  

Він увімкнув ліхтарик на більшу потужність і повільно освітив ним стіни довкола нас. Коридор був чистенький, з дешевими пурпуровими завісками й старим кремовим килимом на підлозі. З мороку визирали кілька нумерованих фанерних дверей. На незграбному столику біля наступного маршу сходів лежав стос потріпаних часописів із загнутими ріжками сторінок. Було надзвичайно холодно, всюди курився примарний туман; зеленкуватий його серпанок здіймався навіть над килимом й снувався коло наших ніг. Ліхтарик заморгав — його свіжа батарейка розряджалась напрочуд швидко. В серці кожного з нас наростав напружений страх. Я здригнулась. Ми відчували, що до нас наближається щось моторошне.  

Локвуд поправив свої рукавички. Його лице блищало, темні очі сяяли. Небезпека, як і завжди, надихала його.  

— Гаразд, — лагідно мовив він. — Тепер послухайте. Зберігаємо спокій, оглядаємо все, що можемо, й тоді вирішуємо, що і як нам робити з Евансом. Джордже. зроби тут залізне коло. А ти, Люсі, дізнайся, що ще нам може сказати череп. А я тим часом перевірю найближчу кімнату.  

Сказавши це, він підняв рапіру, штовхнув двері й зник у кімнаті. За його спиною в повітрі майнуло темне пальто.  

Ми взялися до роботи. Джордж витяг ліхтар, увімкнув на низьку потужність і при його світлі почав розкладати посередині килима широке коло із залізних ланцюгів. Я відкрила свій рюкзак і не без певних труднощів, правду кажучи, витягла з нього велику, трохи освітлену зсередини склянку. Склянка була закрита хитромудрою пластиковою кришкою, а всередині в зеленкуватій рідині плавало вишкірене обличчя. Я б не сказала, що то була   лагідна    усмішка: радше так міг би шкіритись із-за ґратів злочинець, засуджений на довічне ув язнен- ня. То було обличчя привида — чи Примари, чи Спектра, — чиїм Джерелом слугував замкнений у склянці череп. Привид був огидний, насмішкуватий, і до того ж іще й безіменний.  

Я вирячилась на нього:  

— Ти що-небудь відчуваєш?  

Беззубий рот вишкірився ще страшніше:  

— Я   завжди щось відчуваю! Що саме тебе цікавить?  

— На що ми тут натрапили?  

— На цілу компанію духів. Вони стривожені, нещасні L.. Стривай, я вловив щось іще... —    обличчя зненацька скривилось. —   О. це вже погано! Справді погано! На твоєму місці. Люсі, я пошукав би вікно й вискочив надвір. Навіть якщо ти переламаєш обидві ноги, це буде безпечніше, ніж залишатися тут...  

— Чому? Що ти