Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Афанасій Іванович був зовсім приголомшений. Це здавалося йому таким диким, що він навіть не заплакав. Мутними очима дивився він на неї, немовби не розуміючи всього значення трупа.

Покійницю поклали на стіл, одягли в ту саму сукню, яку вона сама призначила, склали їй руки хрестом, дали в руку воскову свічку — він на все це дивився безтямно. Сила народу усякого звання наповнила подвір’я; багато гостей наїхало на похорон; довгі столи розставлені були на подвір’ї; кутя, наливки, пироги лежали купами, гості розмовляли, плакали, дивилися на покійницю, згадували добру її вдачу, дивилися на нього; та він сам на все дивився дивно. Покійницю понесли нарешті, весь люд посунув услід, і він пішов за нею; священики були всі в ризах, сонце світило, немовлята плакали на руках у матерів, жайворонки співали, діти в сорочечках бігали й гралися по дорозі. Нарешті, труну поставили над ямою і йому сказали підійти і поцілувати востаннє покійницю; він підійшов, поцілував, на очах його виступили сльози, та якісь безтямні сльози. Труну опустили, священик узяв заступ і перший кинув жменю землі, густий протяжний хор дячка й двох паламарів проспівав вічну пам’ять під чистим безхмарним небом, чоловіки взялися за заступи, і земля вже вкрила й зрівняла яму. В цей час він протиснувся наперед; всі розступились, дали йому місце, бажаючи знати його намір. Він підвів очі свої, подивився смутно і сказав: «Так оце ви вже й поховали її! навіщо?!» Він зупинився і не докінчив своєї мови.

Та коли повернувся додому, коли побачив, що порожньо в його кімнаті, що навіть стілець, на якому сиділа Пульхерія Іванівна, було винесено — він ридав, ридав сильно, ридав невтішно, і сльози, як ріка, лилися з його тьмяних очей.

П’ять років минуло з того часу. Якого горя не забирає з собою час? Яка пристрасть уціліє в нерівному бою з ним? Я знав одного чоловіка в розквіті юних ще сил, благородного й обдарованого; я знав його закоханим ніжно, пристрасно, шалено, сміливо, скромно, і при мені, на моїх очах майже, предмет його кохання — ніжна, прекрасна, як ангел, — стала жертвою ненаситної смерті. Я ніколи не бачив таких страшних нападів душевного страждання, такої шаленої, пекучої туги, такого розпачу, які охопили нещасного коханця. Я ніколи не думав, щоб могла людина створити для себе таке пекло, де не було б ні тіні, ні образу, нічого, що подібне було б до надії… Його старалися не спускати з очей; від нього ховали все, чим би він міг заподіяти собі смерть. Через два тижні він раптом переміг себе: почав сміятися, жартувати; йому дали волю, і перше, для чого він використав її, це було — купити пістолет. Одного дня раптовий постріл перелякав страшенно його рідних; вони вбігли до кімнати і побачили його з роздробленим черепом. Лікар, що нагодився тоді, про велику вправність якого гриміла всюди слава, знайшов у ньому ще ознаки життя, визнав рану не зовсім смертельною, і він, на превелике всім диво, був вилікуваний. Догляд за ним збільшили ще дужче. Навіть за столом не клали біля нього ножа і намагалися держати від нього якнайдалі все, чим би він міг себе ударити; та він невдовзі знайшов нову нагоду і кинувся під колеса проїжджого екіпажа. Йому розтрощило руку й ногу; та його знову вилікували. Через рік після цього я бачив його в одній велелюдній залі; він сидів за столом, весело говорив: «петіт-уверт»[16], прикривши одну карту, а за ним стояла, спершись на спинку його стільця, молоденька дружина його, перебираючи його марки[17].

Через п’ять згаданих уже років після смерті Пульхерії Іванівни я, будучи в тих місцях, заїхав на хутірець Афанасія Івановича одвідати мого давнього сусіду, у якого колись приємно проводив день і завжди об’їдався найкращими виробами привітної господині. Коли я під’їхав до двору, дім мені видався вдвоє старішим; селянські хати зовсім лягли набік, без сумніву так само, як і господарі їх; частокіл і тин на подвір’ї були зовсім зруйновані, і я бачив сам, як куховарка висмикувала з нього паліччя, щоб розпалити піч, в той час, як їй треба було ступити тільки два кроки, щоб набрати тут же накиданого хмизу. Я з сумом під’їхав до ґанку; ті ж самі барбоси й бровки, вже сліпі або з поперебиваними ногами, загавкали, піднявши вгору свої кудлаті, обвішані реп’яхами, хвости. Назустріч мені вийшов дідусь. Так, це він! я відразу впізнав його, та він зігнувся вже вдвоє проти колишнього. Він упізнав мене і привітав з тією ж знайомою мені усмішкою. Я ввійшов за ним у кімнати; здавалося, все було, як і раніше; однак я помітив в усьому якесь дивне безладдя, якусь відчутну відсутність чогось; словом, у мені заворушилися ті дивні почуття, що обіймають нас, коли ми вступаємо вперше в житло удівця, якого знали колись нерозлучним з подругою, супутницею всього його життя. Почуття ці подібні бувають до тих, коли ми бачимо перед собою без ноги ту людину, яку завжди знали здоровою. На всьому позначилась відсутність дбайливої Пульхерії Іванівни: за столом подали один ніж без колодочки; страви вже не були зготовлені з колишньою майстерністю. Про господарство я не хотів і питати, боявся навіть і поглянути на господарські будівлі.

Коли ми сіли до стола, дівка зав’язала Афанасія Івановича серветкою, і дуже добре зробила, бо інакше він би ввесь халат заляпав соусом. Я намагався чим-небудь його зацікавити і розповідав йому різні новини, він слухав з тією ж усмішкою, та часом погляд його був зовсім безтямний і думки в ньому не виринали, а зникали. Часто підіймав він ложку з кашею і замість того, щоб піднести її до рота, підносив до носа; вилку свою замість того, щоб устромити її в шматок курчати, стромляв у графин, і тоді дівка, взявши його руку, наводила на курча. Ми іноді ждали по кілька хвилин переміни. Афанасій Іванович уже й сам помічав це і говорив: «Що це так довго не несуть страви?» Та я бачив крізь щілину в дверях, що хлопчак, який подавав на стіл, зовсім не думав про те і спав, схилившись головою на лаву.

— Оце та страва, — промовив Афанасій Іванович, коли нам подали мнишки з сметаною[18], — оце та