Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вагалася. Можливо, мені слід збрехати? Ні, ви мене з кимось сплутали. Я не та дівчина, яка без клепки в голові.
Проте навіть попри те, що я почувалася покинутою й самотньою, попри те, що я не мала жодних підстав довіряти цьому незнайомцю, який стояв переді мною, я вгледіла дещо знайоме в його очах: стурбованість, що заховалася у зморшках на його вузькому обличчі. Та сама стурбованість, яку я прочитувала в погляді батька перед тим, як він прощався зі мною. І чомусь я відчула, що можу довіритися цій людині. Він потребував допомоги, і з якоїсь причини гадав, що я можу допомогти.
І раптом ті стіни з мовчання, зведені моїм батьком навколо свого життя, здалися тонкими як ніколи. Я майже відчувала, як ті багаторічні таємниці видираються на денне світло. Я повинна була дізнатися. Я повинна була дізнатися, що насправді відбувається.
— Так, це я, — відповіла я.
— Мене звати Саймон Стоддард, — назвався він. — Я радий, що ти відгукнулася.
На узбіччі нас чекав чорний «Мерседес». Вийшов водій, відчинив нам двері і став чекати.
Спрацював інстинкт. Дивна машина, дивні люди, дивна країна, і все це через дивну жінку та її дивний конверт — я зупинилася так різко, що Саймон ледь не врізався в мене.
— Вибачте, — промовила я до Саймона, — але я не знаю вас. Я не знаю його. Я не знаю, куди ми їдемо. Я просто…
Саймон мав такий збентежений вигляд, що мені стало ніяково.
— Ох, Боже! — вигукнув він. — Це справді видається дивним, чи не так? Я відпущу водія, а натомість викличу таксі, яке чекатиме на тебе стільки, скільки буде потрібно. Так буде краще?
Він знаком відпустив свого водія й зупинив чорне таксі. Саймон жестом запросив мене сідати першою, після чого зайняв сидіння навпроти мого. Усередині кабіни була кнопка, що керувала двостороннім динаміком для зв’язку з водієм. Саймон назвав водієві адресу, а коли ми від’їхали від узбіччя, ввічливо вимкнув динамік.
— Я розумію, що тобі багато чого не розповіли, — заспокійливо сказав він.
Ми виїхали на рівне, широке шосе, прямуючи на північ. Поки за вікнами розпливалися краєвиди Лондона, Саймон почав розповідати мені історію.
Грифон проживав у їхній сім’ї впродовж трьохсот років. Предок Саймона, моряк торгового флоту на ймення Алоїзій Стоддард, урятував його з покинутого гнізда неподалік від міста Алеппо, що в османській Сирії, коли той був іще дитинчам. «Він, мабуть, був коротуном» — сказав Саймон.
Відтоді кожен день дитячих літ Стоддарда не обходився без дбайливої присутності грифона. Алоїзій, чоловік скромного походження, був посвячений у лицарі самим королем Англії. Родинне багатство зростало поступово й у поважному темпі. Його нащадки були благословенні красою, розумом і милосердям.
Ми з’їхали з шосе й виїхали на меншу дорогу. Обабіч тягнулися зелені живоплоти. Віддалік пологі схили були всіяні вівцями. Кам’яні стіни, яким було, мабуть, сотні літ, позначали межі власності. Фермерські будинки та маєтки були осторонь від дороги. У брудних загородах топталися коні.
Невже те саме відбувалося і з моїм батьком? Невже він також сидів на задніх сидіннях дивних автівок, споглядаючи дивні краєвиди, що пропливали повз? На якусь мить, коли за вікнами розгорталася сільська місцевість, я відчула себе ближчою до нього. Якби він не помер, то сидів би тут зараз натомість мене. Думка про те, що замість мене в цій автівці їде мій тато, викликала несподіваний сплеск обурення. Якби він був тут, я сиділа б удома, сама-самісінька, їла би бутерброди з арахісовим маслом тричі на день і вдавала б перед кожним стрічним, що все гаразд.
Я поглянула на Саймона, який також дивився у вікно.
— Як ви мене знайшли? — спитала я.
— Це дуже старий метод, — відповів він. — Коли Кіплінґ хворіє, ми піднімаємо певний прапор над будинком.
— Кіплінґ — це грифон? — Саймон кивнув. — Тобто ви підіймаєте прапор, і що тоді?
Він подивився на мене, так наче я сказала щось смішне для розваги.
— Що тоді? А тоді прибуваєш ти, — сказав він. — Надійшло декілька повідомлень. Посередники. Ми, звісно, не знаємо їхніх імен. Я не знаю, хто це все організовує. Та й мені байдуже. Мене хвилює лише Кіплінґ.
— Я не знаю, якої допомоги ви очікуєте від мене, — сказала я.
— Кіплінґ нездужає, — сказав він. — Я знаю, що в тебе нема досвіду, але як я розумію, ти все ще здатна допомогти йому.
Він увімкнув гучномовець, щоб сказати: «Поверніть тут ліворуч».
Ми звернули на ще вужчу дорогу, затінену кронами арочних беріз. Я чула, як хрускотить гостинець під колесами машини:
— Це початок моїх володінь, — промовив Саймон.
Дорога звернула за ріг, потім повела через дерев’яний міст, що перетинав бурхливий струмок. Здавалося, що далі ми їхали, то густішав ліс. Підлісся з папороті й ожини проростало по краях струмка й тягнулося вздовж по обидва боки під стрункими березами. Повітря пахло осінню та дощами.
— І всі ці землі належать вам? — спитала я.
— Тут приблизно сто акрів диких лісів, — відповів він. — Раніше тут полювали на лисиць і тетеруків. Але ми більше не полюємо, крім Кіплінґа, який робить усе, що йому заманеться.
Нараз величезні дерева наче запалися, щоби явити очам шпичасті хороми з коричневого каменю, що були більшими за будь-який бачений мною раніше дім, із порослим на ньому плющем. З одного боку ці хороми оточували доглянуті сади, а з іншого — великий ставок, усіяний крихітними зеленими подушечками водяних лілій. Водій довіз нас до головного входу — гігантських дверей із лакованого дуба і з величезним латунним молотком посередині — та випустив нас.
— Ви… живете тут? — запитала я Саймона, трохи тремтячи від прохолоди похмурого полудня.
Саймон засміявся:
— Я також час від часу дивуюсь цьому. Нам дуже, дуже пощастило.
Він піднявся сходами, вхопився обома руками за ручку дверей і натиснув на неї. Із глухим стуком висунулась важка защіпка. Він розчинив двері й жестом запросив мене ввійти.
У кінці довгого коридору велика зала помешкання Стоддарів відсвічувала теплом минулого. Стіни були обшиті панелями червоного дерева із затишними жовтими бра з матового скла. На всю довжину масивної кімнати простягався автентичний килим кремово-бордового кольору. Кілька великих вікон розрізали одну стіну, пропускаючи слабке денне світло. На протилежній стіні камін із грубого каменю обрамляли родинні портрети минулих поколінь. А у вогнищі потріскувало й щось шепотіло полум’я.
Посеред кімнати стояв грифон.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.