Читати книгу - "Повітряний замок"

звичайно, та‑ки справді був килим-самоліт. Коли Абдуллі нарешті вдалося переконати чоловіка, який стверджував, начебто живописний портрет матінки його четвертої дружини достатньо подібний на зображення чоловіка, що ця картина йому не потрібна, і виштовхати його з намету, вже зовсім стемніло. Абдулла так втомився і засмикався, що йому навіть їсти не хотілося. Він, напевно, пішов би спати, якби не Джамал: той з величезним прибутком розпродав усю свою їжу юрбі з портретами, а тепер прийшов до Абдулли зі шматком найніжнішого смаженого м’яса просто на сковорідці. 

— Не знаю, що в тебе вселилося, — вимовив Джамал. — Мені завжди здавалося, що ти сповна розуму. Але незалежно від того, чи ти звихнувся, чи ні, їсти однаково треба. 

— Божевілля тут ні при чому, — втомлено відповів Абдулла. — Я просто вирішив розширити свою торгівлю і зайнятися новим напрямком. 

Однак принесене Джамалом м’ясо він усе-таки з’їв. 

Врешті-решт Абдулла зміг поскладати всі сто вісімдесят дев’ять малюнків на килим. Сам він влігся поміж ними. 

— Послухай-но, що я тобі оце скажу, — звернувся він до килима. — Якщо завдяки якомусь щасливому випадку я вимовлю вві сні чарівне слово, негайно віднеси мене в нічний сад Квітки-в-Ночі. 

Це було, мабуть, єдине, що він міг зробити. Заснути йому вдалося не відразу. 

Прокинувся він від ніжного аромату нічних квітів, та ще від того, що чиясь рука обережно торкнулася його плеча. Над ним схилилася Квітка-в-Ночі. Абдулла побачив, що вона ще гарніша, аніж йому запам’яталося. 

— Ти й справді приніс картини! — захоплено вигукнула Квітка-в-Ночі. — Який ти люб’язний! 

«Вдалося!» — переможно подумав Абдулла. 

— Так, — сказав він. — У мене тут сто вісімдесят дев’ять різних чоловіків. Думаю, це допоможе тобі скласти бодай загальне уявлення про них. 

Він допоміг дівчині зняти з кущів трохи золотих ліхтариків і розставити їх півколом на траві перед пагорком. Тоді Абдулла показав Квітці-в-Ночі всі портрети, спочатку підносячи кожен до ліхтарика, а потім опираючи на схил пагорка. Він став почувати себе вуличним художником. 

Квітка-в-Ночі уважно вивчала зображення кожно-го з чоловіків — усі портрети, які їй приніс Абдулла, — вивчала абсолютно безпристрасно і дуже зосереджено. Потім вона взяла ліхтарик і заново передивилася всі малюнки, зроблені художником із Базару. Абдуллі було дуже приємно. Художник виявився справжнім майстром. Він намалював якраз такі портрети, як і замовляв Абдулла: від величного героя, явно скопійованого з якоїсь статуї, до горбаня, котрий чистив на Базарі черевики. Серед малюнків трапився навіть автопортрет художника. 

— Так, я вже бачу, — сказала нарешті Квітка-в-Ночі. — Чоловіки дійсно дуже різні, як ти і казав. Зовнішність мого батька зовсім не типова — і твоя, безумовно, теж. 

— То ти визнаєш, що я не жінка? — поцікавився Абдулла. 

— Змушена з цим погодитися, — відповіла вона. — Вибач за помилку, — і вона пронесла ліхтарик уздовж пагорка, щоби вже втретє передивитися декотрі із портретів. 

Абдулла дещо занепокоєно відзначив, що вона виділила портрети найвродливіших чоловіків. Він дивився, як вона напружено вглядається в них, злегка наморщивши чоло, як на ці її зморщечки падає неслухняний темний локон… Абдулла запитав себе, що ж за кашу він заварив. 

Квітка-в-Ночі зібрала всі малюнки й акуратно поскладала їх на купочку біля пагорка. 

— Так я і думала, — повідомила вона. — Ти подобаєшся мені більше, ніж будь-який з цих портретів. Одні чоловіки здаються мені занадто самозакоханими, а інші — егоїстичними й жорстокими. А ти добрий і скромний. Я маю намір попросити батька видати мене за тебе, а не за очінстанського принца. Ти не проти? 

Сад так і закрутився навколо Абдулли вихором золота, срібла й темнавої зелені. 

— Я… По-моєму, з цього нічого не вийде, — нарешті промимрив він. 

— Чому? — запитала Квітка-в-Ночі. — Хіба ти вже одружений? 

— Ні, ні! — злякався Абдулла. — Річ не в цьому. За законом чоловікові можна мати стільки дружин, скільки він може утримати, але… 

На чоло Квітки-в-Ночі знову набігли зморщечки. 

— А скільки чоловіків можна мати жінці? — поцікавилася вона. 

— Лише одного! — ошелешено відповів Абдулла. 

— Разюча несправедливість, — зауважила, трохи подумавши, Квітка-в-Ночі. Вона сіла на траві й замислилася. — Як ти думаєш, в очінстанського принца вже є інші дружини? 

Абдулла дивився, як зморщечки в неї на чолі стають дедалі глибшими, як тоненькі пальчики її правої руки роздратовано перебирають травинки. Тепер він знав, яку кашу заварив. Квітка-в-Ночі виявила, що її батько навмисно приховував від неї деякі важливі речі. 

— Якщо він принц, — дещо схвильовано сказав Абдулла, — то, я думаю, цілком може бути, що в нього багато дружин. Авжеж. 

— Значить, він скнара, — вирішила Квітка-в-Ночі. — Ти зняв камінь із мого серця. А чому ти вирішив, що нам з тобою не вдасться одружитися? Адже вчора ти сказав мені, що і сам ти — також принц. 

Абдулла відчув, як щоки в нього запалали, і прокляв себе за те, що вибовкав свої найзаповітніші мрії. І хоча він раз у раз повторював собі, що, говорячи про це, мав усі підстави думати, що все це сон, легше йому від того не стало. 

— Це правда. Але ж я розповів тобі також і про те, що загубився, що живу далеко від мого королівства, — відповів він. — Як ти могла здогадатися, мені доводиться вести життя простолюдина. Я продаю килими на Базарі в місті Занзібі. А твій батько — явно дуже багатий чоловік. Навряд чи він вирішить, що я гідна пара для тебе. 

Пальчики Квітки-в-Ночі обурено забарабанили по землі. 

— Ти говориш так, начебто це мій батько збирається з тобою одружитися! — розгнівалася вона. — У чому річ? Я тебе люблю. А ти мене любиш? 

Із цими словами вона глянула Абдуллі в очі. Він у відповідь також подивився їй в очі — у бездонно глибоку вічність її величезних чорних очей. І почув свій же власний голос: «Так». Квітка-в-Ночі усміхнулася. Абдулла усміхнувся. Минуло ще кілька вічностей. 

— Коли ти вирішиш іти звідси, я піду з тобою, — сказала Квітка-в-Ночі. — Оскільки те, що ти говориш про бажання і наміри мого батька, швидше за все, правда, нам треба спочатку одружитися — і тільки після того повідомити про це моєму батькові. Тоді він уже нічого не зможе сказати. 

Абдулла, який мав дещо інший досвід спілкування з багатіями, на жаль, не здатний був розділити таку її впевненість. 

— Може виявитися, що все це зовсім не просто, — заперечив він. — Взагалі, тепер мені здається, що єдино правильне для нас рішення — взагалі покинути Занзіб. Це буде неважко, оскільки сталося так, що я володію килимом-самольотом — ондечки він, на пагорку. Я прилетів сюди саме на ньому. На жаль, щоби він полетів, треба сказати чарівне слово, яке я, очевидно, вимовляю лише уві сні. 

Квітка-в-Ночі взяла ліхтарик і високо підняла його, щоби уважно роздивитися килим. Абдулла дивився на її постать, захоплюючись грацією, з якою вона схилилася над килимом. 

— Видно, він дуже старий, — сказала вона. — Я читала про такі килими. Чарівне слово, ймовірно, — якесь дуже звичайне, тільки треба вимовляти його у старовинній манері. З моїх книг випливає, що такі килими у разі небезпеки приводяться в дію надзвичайно швидко, отже потрібне чарівне слово навряд чи якесь особливе. Чому б тобі не розказати мені докладно все, що ти про нього знаєш? Разом ми, можливо, зуміємо що-небудь придумати. 

Із цих слів Абдулла зробив висновок, що Квітка- 

в-Ночі (якщо