Читати книгу - "Посуха"

— Барб вважає, що тут могли зіграти роль гроші.

Він намагався говорити нейтрально, але йому це не вдалося.

— Так. Я справді так вважаю, — відтяла вона. — Чому тобі так важко в це повірити, Джері? Та йому гроші кишеню пропалювали. Коли в Люка був долар, він витрачав ще два, щоб тільки позбутися першого.

Чи справді це так? Фок не мав певності. Він не пригадував, щоб Люк так уже любив розкидатися грошима.

Барб знов обернулася до нього.

— Слухай, десять років я вважала, що ми правильно вчинили, продавши ферму Люкові. Але останні два тижні я не могла відкараскатися від думки, що ми звалили на нього завеликий тягар. З цією посухою… хтозна! Всі у відчаї. Може, він у когось гроші позичив. Або старі борги не міг сплатити. Може, по нього прийшов хтось, кому він заборгував.

Мовчання затягнулося надовго. Фок, пошукавши, куди поставив свою склянку, зробив чималий ковток. Віскі було вже тепле.

— Барб, — нарешті промовив він. — Може здатися, що це не так, проте слідство, безперечно, розглянуло всі ці можливості.

— Але не дуже в біса добре, — відтяла Барб. — Не хотіли вони нічого знати. Приїхали з Клайда, кинули один погляд, сказали: «Ага, ще один фермер зірвався з котушок», — і це все. Відкрили справу й закрили. Та видно ж було, як вони думають. Глушина — вівці й лани. Тільки божевільний узагалі згодиться тут жити. Та в них це на обличчях було написано.

— З Клайда надіслали опергрупу? — трохи здивовано перепитав Фок. Клайд — найближче велике місто з повноцінною поліційною дільницею. — Не місцевий коп розслідував? Як там його?

— Сержант Рако. Ні. Він тут усього з тиждень. Тому сюди прислали опергрупу.

— А ви казали цьому Рако, що саме вас непокоїть?

У відповідь він отримав викличний погляд Барб.

— Ми кажемо тобі.

Джері з гуркотом опустив свою склянку на веранду, й Фок і Барб здригнулися.

— Гаразд, ми своє слово сказали, — промовив він. — День був довгий. Треба дати Аарону шанс усе обміркувати. Побачимо, які він зробить висновки. Ходімо, хлопче, я тебе проведу.

Барб уже розтулила рота, готова запротестувати, але достатньо було одного погляду Джері, щоб вона знову зімкнула вуста. Поклавши Шарлотту на вільне крісло, вона стиснула Фока у вологих обіймах.

— Просто подумай про це. Будь ласка, — гаряче видихнула вона йому у вухо. Фок відчував запах алкоголю в неї з рота. Потім Барб знову сіла й узяла Шарлотту. Заходилася рвучко її гойдати, поки мала врешті не розплющила очей і не запищала роздратовано. Погладжуючи її по волоссячку й поплескуючи по спині, Барб уперше всміхнулася. Виходячи слідом за Джері в коридор, Фок чув, як вона щось мугикає мимо нот.

Джері провів його до самої машини.

— Барб чіпляється за соломинку, — говорив він. — Забрала собі в голову, що все це — справа рук якогось міфічного колектора, який прийшов борги вибивати. Але це маячня. Люк умів лічити гроші. Так, ситуація була складна, як і в усіх. Час до часу він робив ризиковані ставки, але з розумом. У щось таке він би ніколи не вліз. І взагалі, всю бухгалтерію на фермі вела Карен. Вона б нам сказала. Розповіла б, якби все аж так було погано.

— То що ви думаєте?

— Думаю… думаю, що він зусібіч відчував тиск. І хай як мені боляче це визнавати (а мене це просто вбиває, повір), але я думаю, що сталося саме те, на що це схоже. Я лише хочу знати, чи була в цьому і моя провина.

Фок прихилився до машини. У голові гупало.

— Давно ви все знаєте? — запитав він.

— Що Люк збрехав, забезпечивши тобі алібі? Та від самого початку. Скільки це вже — понад двадцять років? Того дня я бачив, як Люк їхав на велосипеді. Далеченько від того місця, де ви, хлопці, начебто були. Я знаю, що ви були не разом, — зронив він і помовчав. — Але я нікому цього не казав.

— Я не вбивав Еллі Дікон.

Десь у темряві скрекотали цикади.

Джері кивнув, дивлячись собі під ноги.

— Аароне, якби я бодай на мить у тобі засумнівався, я б не мовчав. Чого, ти гадаєш, я нікому не казав? Це б зруйнувало тобі життя. Підозра висіла б на тобі роками. Хіба тебе взяли б у поліцію? Люка б суворо покарали за брехню. І все заради чого? Дівчина все одно померла. Наклала на себе руки, швидше за все, — чимало хто так думав. Ви, хлопці, не мали до того стосунку, — сказав Джері, стукнувши носаком черевика по землі. — Принаймні я так гадав.

— А тепер?

— Тепер? Господи, я вже не знаю, у що вірити. Я завжди думав, що Люк збрехав, захищаючи тебе. А тепер я отримав убиту невістку й онука, а вся рушниця — у відбитках мого власного мертвого сина.

Джері провів рукою по обличчю.

— Я любив Люка. Я б захищав його до останнього. Але я любив і Карен з Біллі. І Шарлотту. Та я б до самої могили стверджував, що мій син на таке просто не здатен. Однак внутрішній голос не припиняє мені нашіптувати: «Та невже? Ти певен?» Тому я і питаю тебе. Тут. Зараз. Люк забезпечив тобі алібі, щоб захистити тебе? Чи він брехав, щоб захиститися самому?

— Ніколи й натяку не було, що Люк бодай якось причетний до того, що сталося з Еллі, — обережно промовив Фок.

— Ні, — мовив Джері, — не було, бо ви двоє забезпечили одне одному алібі, еге ж? Ми з тобою обоє знали, що він бреше, але ні ти, ні я про це нікому не сказали. І я хочу запитати, чи нема тепер у мене на руках крові невістки й онука.

Джері схилив голову, й тепер вираз його обличчя губився в темряві.

— Запитай себе про це, поки ще не втік у Мельбурн. Ми з тобою приховали правду. Якщо винен я, то винен і ти.

* * *

Дорогою назад у паб сільські шляхи видалися ще довшими. Фок увімкнув дальнє світло, і воно прорізало в темряві білий світляний конус. Відчуття було, наче він тут сам-один на багато миль. Нічого ні попереду, ні позаду.

Нудотний удар під колесами він відчув мало не раніше, ніж помітив крихітну розмиту плямку, що пролетіла через дорогу. Кролик. Ось він перед очима — а ось його вже й немає. Серце калатало. Фок автоматично натиснув на гальмо, та тільки він запізнився на тисячу кілограмів і вісімдесят кілометрів на годину. Шансів не було.