Читати книгу - "Життя в натхненні, Михайло Мішин"

Було нас чотири сестри та один братик Степан. А ми ж його любили! Такий він був лагідний і добрий! Ми завжди цю казочку згадували:

     Ай у лиси, лиси,

     Та чотири дочки.

     П'ятий синок,

     Та й то Степанок!

Таку ми пісню співали про Стьопу.

Старша сестра була Оля. Вона майже на 10 років була старша за мене. І Стьопа теж старший. А ми на них рівнялися.

Вони ходять у школу вже в Солоне. Їм там задають читати, вірші розповідати. Вони вчаться, а нам же за ними теж хочеться вчитися! Щоб так, як і вони вчаться!

Як зададуть їм книжки читати, то вони читають вголос, а ми всі прилипнемо і слухаємо вечорами. Зададуть там Нечуй-Левицького читати, або Кобзаря - і ми все слухали. І так ми, можна сказати, духовно розвивалися у родині.

Ліпа (Олімпіада) була найкрасивіша з усіх нас. Вона була світленька, сама білолиця, та таке світле волосся. Ми крупні, високі, а вона була середнього зросту. Дуже була гарною. Ще до школи ходила, а до неї уже залицялись хлопчики. Дуже вона всім подобалася.

Я у дитинстві дуже дружила із сестрою Шурою. Вона на три роки молодша за мене.

Ми росли з Шурою, як подруги. Ми бігали разом. До того любили одна одну, до того нам було затишно і добре! Де б що не було - все ми із Шурою разом. Грали у чурки за двором і пололи город разом.

Батько змушував нас траву полоти. Ми хоч і були маленькі, але він змушував нас траву різати. Казав, щоби щодня мішок трави ми нарізали. Кожному таке завдання було.

Згодом Оля стала у нас як провідник. Вона поїхала з подругою вчитися у місто. Це така була гордість! Боже, Оля учиться в технікумі в Дніпропетровську! Що ніхто не учиться з нашого села, а вона учиться!

Приїжджає додому на вихідний, а ми з Шурою зустрічаємо. Потім проводжаємо, як вона їде. Мама там покладе глечик кислого молока, глечик солодкого молока, і везе Оля туди. Бо нічого іншого не було. Оля поїде, а ми з Шурою плачемо! Нам так шкода, що вона поїхала!

Минуло три роки, і Степан вступив до зварювального технікуму.

Я пішла в школу пізніше, ніж інші. У дев'ять років пішла, переростком. Тому що в нашому селі великої школи не було. Була лише початкова школа. Але коли дітей не набирається достатньо, то першого класу немає. Діти переростають і йдуть наступного року, коли їх більше збереться. Тому я й пішла до школи, коли мені було вже дев'ять років.

Я так хотіла до школи ходити, я так хотіла вчитися! На відмінницю я не тягнула, але вчилася добре.

Особливо любила вірші вчити. Коли мені зададуть вірш, навіть найбільший, то я вже на завтра вивчу. І завжди мені ставили п'ятірку. Коли я ввечері його вчу, то прошу маму підіграти, як начебто вона вчитель. Кажу:

- Мамо, викликайте мене!

- Потапенко, до дошки! - каже мама.

Я виходжу до дошки, очі піднімаю догори. А там була лампочка, і мухи обсиділи ту лампочку. Ось я дивлюся нагору і розповідаю вірш.

А ще у школі був у нас гурток драматичний. І от якось я там грала роль матері.

Там ніби картопля вариться, сідаємо ми, і я кажу:

- От картопля уже й зварилася! Оленко, сідай за стіл, будемо снідати.

А вона мені відповідає:

- Зараз, мамо, останнє слово допишу!

І так я старалася, так мені хотілося брати участь у цьому гуртку, і щоб у мене добре виходило. Якщо мене там попросять щось підмітати, або якщо ми якісь вірші до свята готуємо, то я була зразкова у всіх справах.

Нашим батькам ніколи не соромно було йти на батьківські збори у школі. Тому що нас завжди хвалили, що добре вчаться діти, що вони зразкові, та інше. І вдома допомагали наскільки могли.

Оля закінчила технікум і її направили на роботу до Куп'янська Харківської області. Вона почала там працювати. Приїхала раз у відпустку, каже:

- Є один хлопець, пропонує мені одружитися.

Розповіла за нього. Звуть його Никодим. А для нас це ім'я здавалося таким незвичайним! Він заступник начальника станції.

Наступного року вони вже приїхали разом із Никодимом. А ми спочатку називали його не Никодим, а Никодим Васильович.

Він так любив застілля! Як вони приїхали, то це одразу курей ріжуть, патрають, готують, пироги печуть, сусідів запрошують та гуляють.

А Никодим Васильович дуже любив співать українські пісні, хоч він і росіянин за національністю. І ось яку пісню він привіз нам першу:

     Ой у полі вітер віє,

     А жито половіє,

     А козак дівчину 

     Та вірненько любить,

     А зайнять не посміє.

Оля співає добре, і ми навчилися. І тільки-но вони приїжджали, ми співали цю пісню.

Степан теж одружився. Дружина його, Мотя, була вчителькою. Дуже велике кохання було!

Потім, коли я закінчила четвертий клас, нас перевели до школи у Солонянському районі. Ми туди ходили 4 кілометри по толоці. Усі збираємось і йдемо до школи. А взимку, коли великі морози, або навесні, коли все тане, то нас везуть туди кіньми. На бричку сідаємо, всі учні із села, та везуть нас до школи. А звідти ми вже йдемо пішки.

Там я закінчила шість класів. І почалася війна.