Читати книгу - "Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк"

Я спілкувався з ним, катаючись на джипі по Фівах, гуляючи обома Долинами (Царів і Цариць) і, нарешті, попиваючи каву в пивній поруч з гробницею Тутанхамона. Старий лис охоче говорив, але всі ці розмови не можна було б створити жодної історії. Можливо, якби я міг там пожити довше і подружитися з ним, можливо... На прощання, коли я знову запитав його, чи знає він могилу цариці Хатшепсут, він пробурмотів крізь усмішку:

- Нехай шукають...

Я нічого не дізнався, то чому я можу бути впевнений, що це настільки самотня людина, що варто було б присвятити йому "безлюдний острів"? Вибачте, але хто з таких, як він, не самотній?

Нарешті, я хотів поселити на одному з моїх "безлюдних островів" ілюзіоніста всіх часів Жозефа Пінетті, людину, яка побувала на берегах Вісли та Німану[6], тому в Польщі про нього є чимала кількість спогадів. Цей італієць, беззаперечний король фокусників, був архігенієм - видатні престидижитатори донині не можуть розшифрувати і повторити багато його "номерів", які, ймовірно, назавжди залишаться в сфері дива. Є надто багато незалежних свідчень очевидців, щоб поставити під сумнів ці трюки, але деякі з них все ж таки (затоплення корчми морською водою, щоб вигнати п’яниць і звільнити місце для ночівлі; виїзд із Гродно через чотири міські брами одночасно, а з Петербурга - більше ніж з десяток; проникнення, щоб довести, що він може пройти крізь зачинені двері і крізь стіну, до Михайлівського палацу, всі отвори якого були забарикадовані і охоронялися) здаються вигадкою, анекдотом, казкою, чимось неможливим на практиці. А разом з цим, такі речі, як дематеріалізація та повторна матеріалізація об’єктів, воскресіння трупів тварин, стільба живими птахами з гарлача, перетворення супу на тарілках на... їжаків, або витягування з черева щойно спійманої риби табакерок, які належали публіці - це був хліб насущний Пінетті. У Польщі його називали "диявольським фокусником", а його виступи викликали страх. Я вважаю, що без сумніву, окрім неймовірної спритності рук, надлюдських рефлексів і блискучого технічного винаходу, Пінетті використовував гіпноз, як Паганіні використовував скрипку, інакше сьогодні неможливо пояснити чудеса, які він практикував.

Жозеф (Джузеппе) Пінетті Вілледаль де Мерсі (~1750-1802) зацікавив мене спочатку як іноземець, який красиво образив одного з архітекторів поділу Польщі, Рєпніна, і, отримавши наказ негайно покинути Гродно, висміяв губернатора, вибувши таким чином, що його від'їзд було зафіксовано в чотирьох брамах одночасно, і одразу після цього Пінетті знову бачили в місті. Пізніше я зацікавився цим з інших причин. Це було доказом того, що багато з тих нібито чудес, якими століттями залякували нас різноманітні маги, чаклуни, "люди Божі", окультисти, спіритуалісти та інші адепти "парапсихології", є ілюзіонізмом, оснащеним фальшивим ярликом. Я не кажу, що вся сфера паранормальних явищ є шахрайством - є люди з біологічними здібностями, які виходять далеко за межі середніх можливостей, одного з них я знаю особисто, відомого в Польщі "цілителя" Клайва Харріса. Але я стверджую, що величезна частина шаманства, яка овіяна одними і тими ж легендами в кожну епоху, - чиста липа. Історія перевіряла чудотворців у трагічні моменти, перемагаючи магію, що зіткнулася з жорстокою силою. Чаклуни, яких імператор ацтеків, Монтесума, послав (як свідчить фра Бернардіно де Сагун), щоб зачарувати іспанців, нічого не зробили. Подібне було з чарівниками інків та всіх інших диких народів, підкорених білою людиною. Алхіміки та каббалісти не могли видобути ні золото, ні філософський камінь, ні продовжити собі життя еліксиром безсмертя (як знамениті майстри кунг-фу, або, як їх ще називають, батьки Брюса Лі, улюблені молодими кіноманами та каратистами ченці з монастиря Шаолінь не змогли захиститися в 1966 році від нападу хуліганів з маоїстської Червоної гвардії - червоногвардійці спустошила монастир і вигнала господарів). Тибет мав бути наймогутнішим у цих речах - архімагія, дематеріалізація людей, левітація, весь окультизм і ясновидіння, чудодійна сила лам. Прийшли маоїсти, вигнали Далай-ламу, а його заступника Панчен-ламу зробили своїм невільником, як і весь Тибет. Сценічне престидіжитаторство – це хоч щось чесне, воно не дурить.

Трохи поміркувавши, я відмовився від Пінетті, не бажаючи наражатися на звинувачення в захваті від сенсацій, які сьогодні вважаються атрибутом цирку. Мої вороги тільки цього й чекають: одного разу в дискусії про мою письменницьку творчість (опублікованій у "Нових книжках") пролунало злісне висловлювання, що, нібито, "я ганяюся лише за сенсацією". Жартуючи не менш безглуздо, ви можете сказати, що Гомер і Шекспір ​​ніколи не робили нічого іншого; якщо серйозно, це так само пов’язано з правдою, як і інше звинувачення, висунуте мені: що "Флейта з мандрагори" — "є надто жорстокою повістю, яка межує із садизмом". Бунюель описує у своїх мемуарах, що рідко коли людська дурість дратувала його так сильно, як у двох випадках: коли він побачив, що один із паризьких кінотеатрів рекламує його як найжорстокішого режисера у світі, і коли Вітторіо де Сіка, подивившись фільм Бунюеля, запитав у його дружини, чи справді її чоловік такий монстр і чи часто він її б'є?

Один знайомий намагався відмовити мене відвести мене від відмови від Пінетті; коли він запитав, що мене стримує, я напівжартома-напівсерйозно відповів, що це вороже середовище, бо хоч я й не належу до жодного кола, але знаю, як мене любить літературна конкуренція.

- Навколишнє середовище! - не здавався він - яке середовище?! Ці нереалізовані письменники, шморгаючі літератори, проектовані пророки, приватні спікери, псевдопубліцисти та фе-фе-фельєтоністи родом з козячої дупи, болвани, про яких китайці кажуть: "і от зробіть йому ще дитину!"!

Пінетті програв власне місце в "Безлюдних островах". Залишилася двадцять одна постать, що живуть на аркушах цього от рукопису. Скоро я почну їх вистукувати на вірній старушці марки "Rheinmetall/Borsig", наближаючи до справжнього життя, яким є похід між люди.

7.

Ви читаєте мій останній не-роман, тобто останню книгу Лисяка, в якій стільки ж головних героїв, скільки й розділів. Не думаю, що колись більше проживу стільки життів в одному інтер’єрі, замкненому двома палітурками. Кожен із "безлюдних островів" вимагав від мене тієї напруженості розуму й нервів, якої вимагає цілий роман, — я не можу так виснажитися лише заради одного гонорару.

Ця книга, а точніше, думки, що були пов'язані з нею, ще більше поглибили мою самотність. Формально нічого не змінилося: серед крикунів - я німий, серед побожних - я атеїст, серед кровожерливих антисемітів - я єврей, серед фанатичних лівих - я білогвардійський офіцер, серед божевільних екологів...