Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

на практиці вже вживала польську мову[9]. Акти Люблінської унії 1569 р., яка створила Річ Посполиту, були складені вже тільки польською. Така позиція польської мови у Литві була викликана не польською імміграцією, а радше поступовим прийняттям там політичного ладу, усталеного в Польщі й перенесеного на нову Річ Посполиту в 1569 р. Те, що це більше стосувалось політичної культури, ніж особистого походження, підкреслював Литовський Статут 1588 р., який поширив право шляхетства на єврейських вихрестів. Польща принесла в Литву і європейське право: тоді як середньовічні адаптації римського права так ніколи й не дійшли до Московії, Статути 1566 і 1588 рр. демонструють посилений вплив римських (і німецьких) взірців на Литву[10]. За доби Відродження велика частина того, що доходило до Польщі з Італії латиною, переказувалось польською мовою далі, в Литву.

Здобувши статус літературної, польська мова витіснила в Литві місцеву руську. За доби Відродження польська та литовська шляхта почала користуватись однією мовою, що пришвидшило творення єдиної ранньомодерної політичної нації. Водночас слід зазначити важливу відмінність між переходом від латини до польської мови в Польщі та переходом від руської до польської мови в Литві. У Польському королівстві місцева мова (польська) потіснила імпортовану літературну мову (латину). Підвищення польської до статусу рівної з латиною було прикладом загальної тенденції, яку в латиномовній Європі започаткувало італійське «мовне питання»[11]. У Великому ж князівстві Литовському його розв'язали незвичним для Європи способом: тут імпортована мова (польська) замінила рідну мову політики та права (руську; балтійська литовська мова втратила своє політичне значення задовго перед тим) і перешкодила її наступному літературному вживанню. Таким чином, якщо в Італії після Дайте, а потім і повсюди в християнській Європі, народні мови ставали мовами літератури та держави, у Великому князівстві Литовському мова культури та політики була далекою від народної. І хоча польська, як повсюдно вживана урядова мова, цілковито відповідала потребам республіканських інституцій та ідеалів ранньомодерної Польщі-Литви, вона не пережила народження модерних демократичних національних ідей, що мали такі самі назви.

РАННЬОМОДЕРНІ ТА МОДЕРНІ НАЦІЇ

Обговорюючи вплив ранньомодерних ідей на модерну політику, ми маємо також усвідомлювати відмінності між ними. Ранньомодерна польська нація, що складалась також і з литовської шляхти, була далекою від відомих нам модерних понять про націю. Вона базувалась на ідеї громадянства у великій республіці, де шляхта мала широкі кодифіковані права. До початку XVI ст. польські шляхтичі забезпечили собі захист від королівських примх, визначальну роль у міжнародних відносинах та право накладати вето на нові закони. Розвиток конституційних засад польської держави уможливлював надійне включення земель із різними місцевими правовими традиціями, як-от Королівство Прусія[12]. У подібний спосіб польська система стала моделлю для литовської шляхти, що також прагнула оформити та розширити власні привілеї[13]. Підтримавши конституційну унію з Польщею, литовська знать прагнула натомість отримати такі самі права, привілеї та захист. Після династичної унії з Польщею Литва стала східнослов'янською територією, шляхта якої за своїми правами була рівна суверенові. За умовами Люблінської унії литовські шляхтичі об'єдналися зі своїми польськими сусідами у спільному сеймі та разом брали участь у виборах королів. Литва також зберегла власну назву, адміністрацію, скарбницю, право та військо. Таким чином, Річ Посполита була республікою шляхти, міф про сарматське походження якої об'єднав у ній шляхтичів різного походження та віросповідання, залишаючи осторонь решту населення[14].

Після 1569 р. польська ідентичність литовської знаті дедалі більше ставала питанням культури і політики, часом стосуючись захоплення ренесансною польською літературою, а часом — переходів із православ'я на католицизм. Реформація та Контрреформація набули у Великому князівстві Литовському особливого спрямування. Як і багато аристократичних сімей повсюди в Європі, велика кількість литовських шляхтичів у 1550–1560-х рр. перейшла на кальвінізм. Протестантизм приваблював колишніх православних не лише своїми доктринами, а й своєю подібністю до православ'я у практичних питаннях: відсутністю целібату, вживанням народної мови під час служби, а також причастям для мирян. На відміну від знаті в Німеччині чи Франції, яка переходила з однієї західно-християнської конфесії до іншої, литовські шляхтичі під час Реформації переходили зі східного християнства на західне[15]. Після одного покоління протестантів колись православні литовські родини зазвичай переходили на католицизм, а отже у Великому князівстві Литовському протестантизм виконував роль несвідомого спільника католицизму. Не стільки католицизм, скільки Реформація привернула православних литовців до західного християнства: спочатку в його протестантській, а згодом — у католицькій формі. Звісно, контрреформаційний католицизм перейняв тактику своїх протестантських суперників: вживання ним польської мови (хоча католики видали також кілька книг литовською) посилило престиж польської культури між литовською шляхтою, а її нові прозеліти поширили польську мову серед литовськомовного селянства[16]. В 1579 р. свою академію у Вільні відкрили і єзуїти. Їхню антипротестантську пропаганду не можна було відокремити від закликів до православних прийняти зверхність Риму[17].

Хоча католицизм і був відомий як «польська віра» навіть після Контрреформації належність до неї жодним чином не була необхідною складовою «польської» політичної лояльності. Як і мова, релігія ретроспективно трактувалась пізнішими націоналістами як ознака національної ідентичності. Водночас у Речі Посполитій не було релігійної боротьби, яка привела б до територіальних змін на зразок німецького cuius regio, eius religio, чи французького un roi, une foi, une loi[18]. Литовський Статут 1566 p. було створено комісією з п'яти православних і п'яти католиків. Августин Ротундус, поляк, католик та учасник Контрреформації в Литві, написав довгий трактат на захист литовського права, який видав його друг, Миколай Радзивил («Чорний», 1515–1565), протестант, віленський воєвода і головний прихильник Реформації у Литві (спочатку лютеранства, потім кальвінізму і, нарешті, антитринітаризму). Ротундус також відредагував і переклав латиною Статут 1566 р. Він погоджувався з Радзивилом, що Литва була respublica bene ordinata[19]. Інший поляк та найвідоміший польський єзуїт, Пьотр Скарга (1536–1612), 1577 р. присвятив свою найвідомішу книгу православному київському воєводі, князю Костянтину Острозькому, хоча в цьому випадку стосунки між обома були менш сердечними: Острозький, горда та амбітна людина, виступаючи за укладення церковної унії на власних умовах, придбав і спалив весь наклад книги. Загалом, політичний лад Речі Посполитої грунтувався не лише на толеруванні цінностей західного християнства, але й християнства східного. Релігійний мир між всією християнською шляхтою було підтверджено Варшавською конфедерацією 1573 р. І хоча це толерування багатьох різновидів християнства лише для окремих станів суспільства сьогодні може здатися нам нетолерантним. Варшавська конфедерація не мала аналогів у тогочасній Європі.

Ранньомодерні уявлення про польську націю були обмеженішими й водночас відкритішими за модерні націоналізми, що прийшли їм на зміну. Обмеженішими, бо тоді як сучасні націоналізми охоплюють всіх представників певної нації, ранньомодерна польська нація відділяла політичний стан із виборчим правом від нижчих верств, що такого права не мали. Водночас ранньомодерна нація не була економічним класом: магнати завжди були шляхтичами, але лише деякі шляхтичі були магнатами; заможні міщани не були громадянами, допоки не отримували шляхетство. З іншого боку, в політичних категоріях ранньомодерна нація була відкритішою за сучасну націю, бо,