Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я чував, що ваш пан збирає особистих охоронців по всьому світі, — вів далі Грицик. — Причому, кажуть, збирає поодинці. Одного евена, одного угра, одного волоха, одного тевтона. Щоб вони не змогли проти нього змовитись, як позаторік.
— Тевтонів у нього двійко, — уточнив хтось із гурту. — А поляків аж троє. Ще є два литвини, сакс, троє наших…
— Но-но, — почулося позаду. То на мить гонорово підвів голову товстун, проте видіння палі знову змусило його опустити голову на груди.
Так, майже попаски, ми їхали чи не півдня. А коли сонце почало хилитися до обрію, Швайка спинив коня і поманив Грицика до себе. З хвилину вони тихо перемовлялись, а потім Грицик знову повернувся до челядників.
— От що, хлопці, — почав він іншим, серйозним голосом. — Зараз ви завернете в оту балку і трохи там перепочинете. А ми зі Швайкою поїдемо далі. А коли побалакаємо з вашим паном, то вернемося й дамо вам знати.
— А що буде, коли пан звелить вас затримати? — стривожено поцікавилися з гурту.
— Але ж не вродився ще той, хто нас міг би затримати, — всміхнувся Грицик і ворухнув поводом.
За хвилю балка з Зарембиними челядниками зникла з очей.
Під вечір перед нами засиніла вузенька стрічка веселої річечки Золотоношки. Вона звивалася в пишних травах так, що здавалося, не текла, а затіяла якусь цікаву гру з метеликами, бабками та басовитими джмелями. На тому боці, за смугою жовтаво-сріблястого піску, метушилося близько сотні обірванців. Одні копали землю, інші робили заміси, снували з важкими коробами, тесали дерево. За їхніми діями спостерігало з десяток наглядачів. Нагаїв вони не шкодували.
Ліворуч, на невеликому пагорбі, стояла приземкувата кам’яниця. Її оточував високий і густий частокіл.
— Своєму шатру, схоже, пан Заремба вже не довіряє, — весело вишкірився Грицик. — Боїться, що охоронці знову скуштують мухоморів і почнуть кремсати його своїми шаблями. Тож вирішив за краще сховатися за мурами.
— Позаторік ця кам’яниця належала згарівському підстарості, — похмуро сказав Швайка. — Отже, так, хлоп’ята, — звернувся він до нас. — Ти, Барвінку, заховайся за он тими кущами і чекай, коли я подам тобі знак. А ти, Куценький, — за мною…
Він наблизився до воріт, вдарив носаком у коване залізо і погукав:
— Є хто живий? Ану, відчиняйте!
Ворота загули, наче по них ударили довбнею. А тоді в них прочинилося маленьке віконце і похмура пика підозріло оглянула прибульців.
— Канчуків захотіли? — поцікавилася вона. — Хто такі?
— Ми — вільні люди, — відказав Грицик. — Хочемо побачити твого пана.
Очиці похмурої пики глузливо примружились.
— Багато хто хоче його побачити! Спочатку назвіться, потому здайте мені свої шаблі й ножі, і вже аж тоді його ясновельможність вирішить, приймати вас чи ні.
— Гмм, он як, — загадково гмукнув Грицик. — Ну що ж…
Він став на сідло, схопився за гостряки і легко, наче птах, перелетів через ворота. Віконце хряснуло, почувся приглушений зойк — і за мить ворота широко відчинилися.
— Прошу, пане-брате! — сказав Грицик і схилився перед Швайкою, наче перед поважною особою.
Ми опинилися у дворі, геть витоптаному копитами. Він був такий просторий, що в ньому міг розміститися цілий табір. Ліворуч, у конюшнях, подавали голоси нетерплячі жеребці. Навпроти міцно вросли в землю кілька приземкуватих будівель. Біля них вправлялися на шаблях зо два десятки здоровенних лобуряк — охоронців Заремби. Всі вони були в шоломах і билися майже по-справжньому. Праворуч стояла кам’яниця з вузькими вікнами-бійницями і великим ґанком. На ньому гонорово возсідав сам пан Заремба. Він раз по раз прикладався до великої кришталевої чаші і спостерігав за змаганнями. Обіч нижніх східців стовбичили два кремезні охоронці, які, вочевидь, стежили, аби до їхнього пана ніхто не смів і підступитися.
А біля самих воріт сидів у пилюці вартовий. Він обмацував пальцями голову і тихо стогнав. Його ліве вухо бубнявіло на очах.
— Тихо, тихо, — ніжно, наче рідного брата, заспокоював його Грицик. — Більше тебе ніхто й пальцем не зачепить.
Нараз шабельні змагання урвалися. Здоровані всі як один обернулися в наш бік. Обернувся і Заремба, який не міг втямити, що сталося.
— Це… — загрозливо почав він. — Ви хто такі, що ввірвалися без мого дозволу?
— Вітаю, вашмосць! — перебив його Швайка. — Що, не впізнаєш?
Якусь мить Заремба кліпав очима, наче угледів перед собою привида. Тоді з такою силою хапнув повітря, що аж захлинувся.
— Ти?! — видушив він.
— Так, я, — Швайка чемно схилив голову. — Прийшов, вашмосць, сказати тобі, що навіть не ображаюся на те, яким чином ти видав мене татарам. Зараз є набагато важливіші справи.
— Що? Які справи?! — схоже, пан Заремба почав приходити до тями. — Хто тобі дозволив увійти сюди? Взяти їх! Скрутити — і на палю!
Охорона, збиваючись у щільний гурт, рушила до воріт. Грицик, скоса стежачи за ними, продовжував заспокоювати невдаху вартового.
— Тихо, тихо, — лагідним голосом примовляв він. А коли до гурту лишилося з десяток кроків, випростався і сказав: — Ну, а тепер нумо знайомитись…
Ніхто й оком не встиг змигнути, як Грицик опинився коло охорони. З розгону втелющив ногами двох найближчих лобуряк, і ті, навіть не кавкнувши, снопами звалилися на землю. А Грицик уже крутився посеред гурту. Рухався він так швидко, що за його діями могли встигати хіба що ми, вовки. Та й то не завжди. Не встиг третій Зарембин охоронець звести над головою шаблю, як Грицик щосили затопив кулаком йому під груди. За мить ударом ребра долоні під горлянку він звалив ще одного охоронця…
Але звичайна людина — ми з Барвінком уже встигли в цьому переконатися — за цим устежити не могла. В усякому разі така, як пан Заремба. Йому, мабуть, здавалося, що то не Грицик влетів у гурт, а хтось із гурту смикнув його за руку. І не Грицик, а сам натовп зчинив шалений шарварок. Миготіли руки, ноги, шаблі… І не зрозуміло було, хто в кого вціляв, а хто промахувався, хто падав на землю, а хто валився на нього.
Нараз натовп охоронців відсахнувся, і Грицик опинився один посеред двору. Біля його ніг корчилося кілька невдах.
— Ви що, — схопився Заремба, — не можете впоратися з одним лайдаком? Та я ж вас… Ану, стріляйте в них!
Нараз Швайка коротко свиснув, і тієї ж миті щось довге й гнучке перемахнуло височенний паркан і сірою блискавкою злетіло на ґанок. З розгону вдарило воно Зарембу в груди з такою силою, що той пролетів у повітрі кілька кроків, втелющився спиною в перила і, мов листопадовий лист, почав осідати на тесані дошки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.