Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Він чоловікові, м’яко кажучи, не заздрив. Однак вони обидва зрозуміли, що він не зобов’язаний давати пояснення.

- У полі, – коротко сказав він.

- Я розумію, що у керівника розвідувального підрозділу є цікавіші справи, ніж забезпечення візиту Президента Республіки Польща. А пані Лєна?

- Я не маю таких відомостей, пане посол, – відповів Ференц, дивлячись йому прямо в очі.

Дипломат скривився з антипатією, але Людовік правильно оцінив ситуацію: дядько був зайнятий набагато важливішими справами, ніж розслідуванням причин відсутності частини співробітників. Візит президента мав розпочатися через дві години.

- Гаразд. Повернемося до теми. – Посол знову глянув на людей, що зібралися. – Візит розпочнеться об одинадцятій годині. Літак обох президентів приземлиться о десятій тридцять. Я вітатиму їх разом із послом Литви. Зустріч в аеропорту буде носити робочий характер. Машини надають українці. Безпекою подорожей займаються колеги з SOP[3]. Колона направиться прямо на Банкову, 11, до будівлі Адміністрації Президента України. Серія зустрічей розрахована максимум на чотири години, але мене попередили, що це лише орієнтовний графік. Залежно від ситуації він може бути довшим або коротшим. Обидва президенти відразу після цього покинуть Київ або повітряним транспортом, або, якщо врахувати, що небезпека повітряного нападу зростає, поїздом чи автотранспортом.

Настала тиша.

Від Києва до Варшави понад вісімсот кілометрів. Ніхто ніколи не чув, щоб президент їздив на такі відстані. Ференц дивувався, як багато знає цей тип.

– Ось і все з мого боку. Хочу представити вам полковника Яна Толяка зі Служби військової контррозвідки. – Посол глянув на раніше мовчазного гостя. – На підставі довіреності Прем’єр-міністра, у зв’язку із сьогоднішнім приїздом Президента, керівництво забезпеченням візиту бере на себе полковник.

Ференц похитав головою. Лише тепер він мав нагоду глибше задуматися над словами Малішевського. Цікаво. За фізичну безпеку візиту відповідає SOP, контррозвідувальну безпеку організовує місцевий резидент SKW, який узгоджує це питання з українською стороною. Ференц глянув на Вятровича, але майор мовчав зі своїм звичним розлюченим виразом обличчя. Цікаво, чи його заздалегідь повідомили про приїзд гостя зі штабу. Ференц щиро в цьому сумнівався. Вчорашній брифінг Вятрович проводив так, наче він за все відповідальний. Однак тему буде вести його начальник, що навряд чи можна вважати ознакою довіри.

– Я думаю, що ви, панове, обговорите між собою подальші кроки, – продовжив посол, явно думаючи про інше. Він виглядав дедалі більше нервовим через тиск, який на нього чинили. Він помахав на прощання присутнім і покинув конференц-зал. Людвікові стало його шкода, але якось не зовсім щиро. Він був занадто поглинений власними проблемами.

Толяк підвівся.

– Президента супроводжуватиме охорона SOP і два відділення спецпідрозділу GROM[4] плюс снайперська група. Наше завдання – убезпечити зовнішній периметр. Ми отримали дозвіл української сторони на заселення кутової квартири в багатоквартирному будинку на вулиці Банковій, 19, - оголосив він глибоким, трохи скрипучим тоном. – Мій командний пункт буде там.

Ференц відчував нетерпіння. Йому потрібно було негайно поговорити з Холиченко.

- Вибачте, пане, – сказав він. – Я хотів би хвилинку поговорити з вами.

- За чверть години.

- Зараз, якщо можна. Це важливо.

Толяк зупинив на ньому погляд. Ференц не опускав очей.

- Почекайте, я скоро повернуся, – наказав гість зібраним.

Вони вийшли

– Бажаєте доповісти мені про ранкову стрілянину? – запитав Толяк.

Ференц завмер.

- Звідкіля така ідея?

- Скажіть.

Ференц також міг би пояснити йому, що він не зобов’язаний йому зізнаватися. Він міг посилатися на розмежування повноважень служб і об'єктів, стверджуючи, що його довіреність обмежується лише питаннями охорони візиту президента. Він міг. Однак вирішив не загострювати ситуацію.

- Рутинна справа, – відповів він нейтральним тоном.

- Я чув інше.

Оскільки гість не ставив жодних запитань, Ференц мовчки проігнорував це зауваження. Він мав бути обережним.

- Сьогодні ввечері ми попрощаємося, – спокійно сказав Толяк. Він подивився розвідникові прямо в очі. — Але ти мені все одно потрібен.

- Пан правий, – визнав Ференц. Слова Малішевського мають звучати як тривожний дзвіночок. Вони повинні були, але якось так не звучали. Тип виглядав сучим сином, але, чесно кажучи, не з його вини, що на київському об’єкті, швидше за все, стався витік і сталася серйозна неполадка, можливо, найбільша з моменту його заснування. – Скажу просто: я маю достовірну інформацію про планований напад на президента України, Польщі та Литви. Сьогодні в Києві.

Йому вдалося здивувати цього прямолінійного дядька. У того в очах майнула стурбованість, але він не запитав про джерело інформації. Очевидно, розумів, що відповіді все одно не отримає.

- Будь-які додаткові подробиці? Тип атаки? Місце? Час?

- Я їх не знаю. Проте маю інформацію про місцезнаходження диверсійної групи, яка планує здійснити напад. Я повинен негайно повідомити українців, щоб ті могли їх зловити, перш ніж ті рушать.

- Розумію. Де майор Вайман?

- Як я сказав...

- Мені потрібні факти, а не версії подій.

Ференц відкрив рота, але утримався від відповіді. Вони підпорядковувалися одному міністерству, але були максимально віддалені один від одного.

- Послухайте, пане, – сказав Толяк, не дозволяючи тиші тривати надто довго. – Мене потрібно детально поінформувати про ситуацію. Розумієте? Детально. Охорона президента входить до моїх повноважень.

- Будь ласка, поговоріть про це з моїм шефом, полковником Малішевським, – сказав Ференц. Час прискорився. – Мені справді треба йти.

На мить у нього склалося враження, що Толяк зупинить його — силою, якщо не зможе вчинити інакше, — або що він почне посилатися на довіреність прем’єр-міністра, що стане наполягати, кричати, здійме галас і, нарешті, буде погрожувати арештом. ...

Нічого подібного не сталося. Неочікувано Толяк зробив крок назад.

- Продовжуйте, пане, – сказав він. – Будь ласка, повідомте мене, коли це буде можливо. Удачі.

Лише коли Ференц вийшов на вулицю, здивування покинуло його. Дивно. Ніяк не здавалося, що співбесідник здасться. Однак той його відпустив, фактично проігнорувавши інформацію про напад. Людвік сів у розбовтану "сузукі" (останній справний автомобіль, який мав у своєму розпорядженні Київський відділ військової розвідки Республіки Польща) і набрав один із перших номерів з телефонної книги апарату.

- Вадим? - запитав він. — Треба терміново поговорити. До мого прибуття пропоную поставити в готовність дві тактичні групи. Посилені.

Етап 2

- Всім, всім, всім. Інцидент на Пардалувце. Хтось є поруч? – пролунав у гучномовці голос чергового.

Кшептовський взяв мікрофон. Він встиг забути, що щойно закінчив службу. Вдома й так було мало що робити.