Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

— світ, й іншого немає, атож, ця війна існує, бо надходять телеграми, напиши про неї своїй старій, і так ти даси їй трохи життя. Згодом ми бачилися рідко, я познайомився з Людмилою, ганявся тут і там, і ганяли й мене, з’явилася Франсина, одного разу в Женеві я отримав листівку від Лонштайна, він повідомив про свою працю в Інституті судової медицини, підкреслив цю назву й поставив численні знаки оклику й запитання, а в кінці написав одну зі своїх фраз: «Не прапсуй багато, свято; пиши, подай звістку, кістку». Я теж послав йому листівку із зображенням фонтана на березі Женевського озера й вигадав йому послання з допомогою всіх знаків електричної IBM, певне, воно не сподобалося йому, бо минуло чотири роки, але це не має значення, слід лише визнати, що оті слова made in Lonstein ніколи не були грою, хоча ніхто не здогадався б, про що йдеться — захист чи напад, як на мене, вони певною мірою сповіщали правду про Лонштайна, про те, ким був цей дрібний і досить мерзенний кордовський пастух і, як сам признавався, гранд-онаніст і любитель псевдонаукових досліджень, несамовитий єврей і креол, фатально підсліпий, неначе можна бути таким, як Лонштайн, і не бути підсліпим і миршавим, а тепер він знову тут, примісяцився хвилин двадцять тому в моїй квартирі, не попередивши, як і всі південноамериканці, і, звичайно, прийшов із Маркосом, що теж не пасе задніх у сфері візитів без попереджень, курва ж їх породила.

Ці чолов’яги приперлися невчасно, заскочили мене в повному розпачі, бо ж після десятої години вечора настає північ (година, звичайно, цілком природна для таких, як Маркос і Лонштайн), я шпортався і чіплявся геть за все, що траплялося мені по дорозі, тобто був не здатний вирішити раз і назавжди, чи якраз зараз слушна мить знову поставити платівку з «Процесією», а чи краще відповісти двома рядками венесуельському поету, що прислав мені книжку, де все наче підкреслене або вже прочитане, слова відшліфовані, мов дверні ручки установ, запатентовані метафори й метонімії, добрі наміри, такі очевидні результати, кепська, нібито революційна поезія, але якщо є тільки це — Штокгаузен і венесуелець, найгіршим є питання про мости, що зупиняє мій час, плутані зв’язки з Франсиною і Людмилою, а надто плутанина через мости, які втомлюють мене на рівні, на якому інші вже посилають їх під три чорти, бажання не поступитися ані п’яддю (навіщо оцей загальник про п’ядь, якщо в нас десяткова метрична система? Пастки, пастки на кожній лінії, рабинчик мав слушність, реальність іде до тебе через слова, отже, моя реальність облудніша за реальність астурійського парафіяльного священика; пиши, подай звістку, кістку), бажання не поступатися навіть сантиметром, ця поправка майже нічого не впорядковує, проте ми дотримуємося метричної системи, й водночас я знаю, що я поділяю, сприяю, компенсую, перетворюю, підтримую, та аж ніяк не становлю, і саме тут починається плутанина, а чому б не казати страх, зі мною ще ніколи не траплялося такого, речі приходили до мене, і я маніпулював ними, повертав їх назад і кидав, мов бумеранг, не покидаючи своєї шкаралущі, аж поки одного дня, саме тоді, коли я глибше забився в шкаралущу, ніж будь-якої іншої пори, бо не тільки плутанина наповнює твою попільничку гіркими недопалками, а все: кохання, сновиддя, смак кави, метро, картини та мітинги — це все починає крутитися, змішуватись, путатися, Людмилин задок і промова П’єра Ґоннара на конференції соціального руху взаємодопомоги «Mutualité», хіба що та промова — цей задок, про який я не хочу тепер згадувати, а на додачу — Лонштайн і Маркос такої пізньої пори, жахіття та й годі.

Ситуація трохи скидається на те, як тварина виходить на арену і спокійно стоїть і сапає. Вона нічого не розуміє, стоїть у пітьмі, їй дали пашу, все йшло гаразд завдяки машинам, поштовхам і звичаям, усе тепер стало запахом, далеким звуком, повною відсутністю минулого, і раптом у кінці коридору з криками й піками постає гігантське кільце, повне барв і подвійних кроків, в очі світить призахідне сонце, а потім тупіт копита, що виписує на арені сам символ плутанини. «Паскуда, — думає тварина, бо, звичайно, вона іспанська, японці ще не опанували індустрію тавромахії, як уже опанували виробництво французьких устриць, — яка глупота». Я, скажімо, хотів би запитати про це Лонштайна або Маркоса, бо тепер вони вже зайшли до мене (не кажучи про Людмилу, що буде тут, тільки-но дограє свою роль у «Vieux Colombier»), але що я маю запитувати в них і навіщо, якщо плутанина більша за те, що можна вмістити в одне запитання, бо ж уже очевидно, що хитрощі Штокгаузена, Людмилин задок і венесуельський бард — це тільки фрагменти, лише кілька квадратиків смальти від мозаїки, але, гай-гай, отакої, яким правом ми вживаємо слово «смальта», яке нічого не скаже більшості людей, і якого біса не вживати його, якщо воно сповіщає мені необхідне, крім того, мені допомагає контекст, і тепер уже кожен знає, що таке смальта, але проблема полягає не в цьому, а в усвідомленні, що існує проблема, усвідомленні, якого я ніколи не мав раніше і яке мало-помалу ввійшло в моє життя й мою мову, як Лонштайн і Маркос — у мій дім, пізно й без попередження, трохи наче навскіс, цілком упевнені, що я прапсую багато, свято. І тому на додачу стали тепер теревенити, і це вже інший край проблеми, своєрідне парі проти неможливого, але їх понесло, тож спробуй зупинити їх. Про всяк випадок я зателефоную Патрісіо, якщо стануть надто набридливі, я неквапом спроваджу їх і знову слухатиму «Процесію», здається, я вже зробив свій вибір, програв венесуельський поет, бідолаха.

За тему дискусії править морг, як називає простолюд Інститут судової медицини, потопельники, Лонштайн цього вечора дав собі попуску, бо ще ніколи не розповідав про свою роботу, але Маркос за сигаретою повільно хитався на Людмилиному кріслі-гойдалці й уряди-годи куйовдив своє кучеряве волосся, закидав макітру назад і неквапливо випускав дим через ніздрі. Андрес ні про що не запитував Маркоса, немов не було нічого природнішого за опівнічний прихід разом з Лонштайном до нього додому, а Маркосові майже подобалася певна відчуженість Андреса, він чекав ще якусь мить, поки Лонштайн розводився про самогубства і графіки роботи, цілком збитий із пантелику, незважаючи на інструкції, отримані протягом восьми станцій метро і двох чарок грапи в кав’ярні. Сам Андрес, здається, усвідомив: щось не клеїться, слухав Лонштайна, проте дивився на Маркоса, немов запитуючи, якого