Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Гей! Що це з тобою? Ти що, не вмієш читати? — він волав так, що його було чути за два квартали.

— Зі мною все гаразд, — сказав я, витягуючи ключ із замка запалювання, — і я вмію читати... навіть довгі слова, до речі.

Я подумав, що він зараз вибухне. Коп довгенько відкривав і закривав рота, щосили намагаючись підібрати якнайгостріші для цього випадку слова. Перш ніж він зумів висловитись, я всміхнувся до нього через відчинене вікно мого автомобіля.

— Детектив-лейтенант Ретнік, чоловік сестри мера, сказав мені паркуватися тут. З'ясовуйте з ним, якщо вам це не до вподоби, та не звинувачуйте мене, коли отримаєте на горіхи.

Він виглядав так, наче раптом проковтнув бджолу. Упродовж двох довгих секунд коп люто дивився на мене, а тоді гордо пішов геть.

Я сидів, дивлячись у далечінь, хвилин, мабуть, двадцять, а тоді у двір в'їхало авто, яке припаркувалося футів за десять від мого. Із нього вийшов Ретнік і попрямував до дверей, що вели до сірої кам'яної будівлі, яка служила головним поліцейським управлінням.

— Лейтенанте...

Я не підвищував голосу, але Ретнік таки почув мене. Він поглянув на мене через плече і застиг, наче хтось ударив його в спину, а тоді швидко підійшов.

— І що ж ти тут робиш? — вимогливо запитав він.

— Чекаю на вас, — відповів я.

Ретнік обмірковував сказане, пильно дивлячись на мене.

— Що ж, от я й тут... тепер що?

Я вийшов із машини.

— Ви обшукали мене, лейтенанте, але забули обшукати моє авто.

Він став украй спокійним, важко дихаючи крізь стиснені ніздрі, але його суворі пильні очі були насторожені.

— Навіщо мені обшукувати твоє авто, детективе?

— Ви хотіли знати, що було в сумочці жовтошкірої, як ви її називаєте, і що спокусило мене застрелити її у своїй конторі своїм же пістолетом. Ви не знайшли цього ні в моїй конторі, ні в моїх кишенях. Гадаю, що справді заповзятливий коп перевірив би й моє авто, аби переконатися, що я не заховав у ньому мотиву для вбивста. Тож я доставив машину сюди, просто для того випадку, якщо ви захочете бути насправді заповзятливим копом.

Обличчя Ретніка напружилося від люті.

— Послухай, ти, сучий сину, — проплямкав він. — Я не слухатиму розумних розмов від дешевого приватного детектива. Я доручу Палскі зайнятися тобою! Він зітре блиск із твоїх мізків. Ти до дідька мудрий, маєш забагато розуму як на тебе одного!

— Краще перевірте авто, перш ніж згодуєте мене своїй м'ясорубці, лейтенанте. Загляньте у «бардачок». Це зекономить ваш час.

Я вийшов з авто, залишивши двері відчиненими.

Із злісним поглядом Ретнік нахилився в авто і ривком відчинив «бардачок».

Я спостерігав за його реакцією. Лють Ретніка минула. Він не торкнувся ні пістолета, ні сумочки. Кількадесят секунд дивився на них, а тоді повернувся до мене.

— Це твій пістолет?

— Так.

— Сумочка її?

— Усе сходиться, правда ж?

Він витріщився на мене, спантеличений.

— Що це до дідька таке? Ти готовий зізнатися, що це ти убив її?

— Я відкриваю карти так, як вони були мені роздані, — сказав я. — Більше нічого не можу вдіяти. Це вже вам вирішувати, що з цим робити.

Лейтенант покликав копа, який охороняв ворота. Коли той підійшов, Ретнік наказав йому якомога швидше розшукати Палскі.

Поки ми чекали, Ретнік ще раз поглянув на пістолет та сумочку, так і не торкнувшись їх.

— Я б і гроша не дав за те, що тепер тобі вдасться вижити, детективе, — сказав він. — Ні гроша.

— Я б і сам не дав ані гроша, якби не приїхав сюди, аби показати вам, що я знайшов, — відповів я, — та оскільки приїхав, то все ж поставлю гріш, але не більше.

— Ти завжди замикаєш авто? — запитав він, дивлячись на мене, поки його мозок заскрипів од дії.

— Так, але у мене є дублікат ключа у тій самій шухляді, де зберігається пістолет. Я не дивився, однак закладаюся, що тепер його там нема.

Ретнік пошкрябав щоку.

— Це правда. Коли я шукав пістолет, жодного ключа там не бачив.

Гупаючи через подвір'я, до нас підійшов Палскі.

— Займися цим авто, — сказав йому Ретнік. — Перевір усе. Поводься обережно з пістолетом та сумочкою. Краще нехай Лейсі огляне пістолет. Ворушися.

Він кивнув мені, і ми рушили через подвір'я, піднялися трьома сходинками та пройшли крізь вхідні двері у тьмяно освітлений коридор із білими кахлями, у якому відчувався звичний для поліцейських відділків запах.

Відтак закрокували коридором, піднялись одним маршем сходів, тоді знову прогупали коридором й увійшли в кімнату завбільшки з курник. Там були стіл, два стільці, картотечна шафа та вікно. І так затишно й зручно, як у загальній кімнаті в сирітському притулку.

— Це ваш кабінет? — спитав я зацікавлено. — А я вважав, що оскільки ви — зять мера, то вони забезпечили вас чимось комфортабельнішим.

— Не переймайся тим, як я живу, ліпше зосередься на своїх нещастях, — сказав Ретнік. — Якщо це пістолет, із якого її вбито, і це її сумочка, то ти уже небіжчик.

— Ви так гадаєте? — мовив я, намагаючись зручно розташуватися на стільці з високою спинкою. — Знаєте, хвилин із десять, а можливо, навіть довше я боровся зі спокусою викинути пістолет та сумочку в море; і якби я таки зробив це, лейтенанте, то ні ви, ні кмітливі хлопці, котрі дбають про закон у цьому місті, не були б анітрохи розумнішими. Та я вирішив дати вам шанс.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я не втопив їх, бо вони були аж надто очевидно підкинуті у моє авто. Усе це додавало інтриги до обману. Якби я їх викинув, вам би, можливо, не вдалося розкрити цієї справи.

Лейтенант знову схилив голову набік: робив він це насправді майстерно.

— Тож у мене є пістолет та сумочка. Чому, на твою думку, мені вдасться розкрити цю бісову справу?

— Бо ви не будете зосереджуватися на мені, ви шукатимете убивцю, а саме цього він і не хоче.

Ретнік на хвильку замислився, а тоді витягнув свій портсигар і запропонував мені. Це був перший дружній вчинок лейтенанта за ті п'ять років, що я його знаю. Я узяв сигару, аби засвідчити, що ціную цей жест, хоча сигар взагалі