Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Жан-Батіст, відкинувшись на спинку стільця, витягнув ноги та схрестив їх на поруччі тераси. Квадрат неба над подвір’ям поступово змінював свій колір з блакитного на бузковий, а довгі смуги перистих хмар, що протягнулися від муру до муру, червоніли у променях заходу.

Ця коротка, яскрава зустріч з молодою дівчиною, яка належала до іншого світу, нагадала йому Венецію, Парму, Лісабон. Але там усе було можливим…

Жан-Батіст дуже рано збагнув, що подорожі, відокремлюючи мандрівника від кастових систем, які царюють у кожній країні, надають йому гідності вільної людини та можливості розмовляти з усіма на рівних. Чужинець, де б він не опинився, може, завдяки самій лише спритності, зробитися приятелем принца або коханцем принцеси. Принаймні, він може легко це собі уявити. Понсе, якому не бракувало ані спритності, ані уяви, неодноразово переконувався в цьому в тих містах, де він бував вільним подорожнім.

Але, варто йому було опинитися між співвітчизниками — як, наприклад, у цій каїрській колонії франків — знову, попри всі старання приховати власне походження, він ставав сином служниці від невідомого батька. Різниця у суспільному становищі знов перетворювалася на нездоланну перепону, і відбирала в нього навіть насолоду мріяти про можливе щастя. Відтоді, як він приїхав до Єгипту, такі зустрічі траплялися вкрай рідко. Але ж він про це й не жалкував, так вони його засмучували.

— Як на мене, в цьому місті вже стає трохи нудно, чи не так? — сказав Жан-Батіст.

— Авжеж, я б з радістю поїхав звідси, — відповів метр Жюремі, який щойно дійшов у своїх думках приблизно такого ж висновку.

— Але ж куди?

Вони знали, що всюди на Близькому Сході їм загрожуватиме саме таке становище, котре виникатиме не через віддаленість від батьківщини, а навпаки — від звичної та надто очевидної присутності представників рідної держави. Краще було б повернутися до Європи, але там не існувало жодної можливості займатися їхнім ремеслом без лікарських дипломів, і через це вони б постійно зазнавали переслідувань.

— Ми повинні вирушити до Нового Світу, — сказав Жан-Батіст.

Ця думка здалася їм блискучою, і, щоб обговорити її належним чином, вони з легким серцем повернулися пішки до старого Каїру та пішли обідати у стару корчму, де подавали молочне ягня, якому не було рівних в усьому місті.

* * *

Єзуїт попросив у господаря дозволу трохи відпочити й зачинився у своїй кімнаті. Месьє де Майє залишився сидіти сам, у глибокій задумі обпершись ліктями на стіл. Відтоді, як церковник сказав про амбасаду, він уже нічого не чув з його пояснень. Удар був нищівний; консул витримав його ціною неймовірних зусиль. Залишившись наодинці, він, забувши всяку стриманість, заволав не своїм криком. Прибіг слуга, і з його допомогою консул дістався до глибокого крісла і безсило звалився в нього.

Цієї миті дружина й донька дипломата повернулися зі свого паломництва до візитандинок і відразу поспішили до нещасного.

Мадам де Майє виходила з дому рідко, а вдома займала одну кімнату, де в одному куті влаштувала молитовню, а у двох інших поставила п’яльці для вишивання та верстат для ткання, щоб навперемінно віддаватися цим двом зайняттям. Чоловік був для неї об’єктом справжнього культу, який постійно і дедалі більше підживлював її песимізм. Бідолашній жінці уявлялася жахливою загрозою кожна з тих незначних колотнеч, що ними обмежовувалося повсякденне життя консульства, але про які месьє де Майє рапортував дружині з перебільшеннями, цілком здатними перелякати її на смерть. Для неї було очевидно, що все це зрештою доб’є її чоловіка, і вона здавна готувалася до цієї події, хоч ніколи й не замислювалася, що робитиме, якщо таке справді трапиться. Тому зараз вона лише безпорадно метушилася навколо консула. Її ж донька відзначилася більшою присутністю духа: своїми тонкими пальцями вона розв’язала на батькові жабо, яке не давало йому дихати.

Месьє Масе протиснувся крізь стовпище. Побачивши стан консула, він запропонував викликати лікаря, що негайно і схвалили обидві жінки.

— Так, але кого? — нерішуче запитала мадемуазель де Майє.

— Плаке?… — тихо промовив месьє Масе.

Консул підвівся із криком:

— Тільки не він!

Наразі він схопився на ноги, наче хотів переконати усіх, що цілком одужав.

Отакою була чудотворна дія цього прізвища. Доктор Плаке був старим флотським хірургом, якого колись привело до Каїру кохання до одної актриси. Та пані померла, а хірург залишився. Відтоді, як з каїрської колонії франків виїхав останній лікар, гідний цього звання, Плаке залишався єдиним офіційним медиком. На жаль, знання в царині медицини він мав такі застарілі й такі уривчасті, а способи застосування цих знань були такі жорстокі, що ніхто не хотів бути в нього за пацієнта. Під загрозою стати, у випадку недуги, жертвою його жахливого втручання, усі представники французької країни тимчасово затамували всі свої хвороби, як затамовують подих, сподіваючись при цьому не задихнутися. Потім купці та простолюд потроху почали звертатися до інших: шарлатанів, євреїв та турків, а також аптекарів, з яких найвідомішим вважався Жан-Батіст Понсе. Але месьє де Майє офіційно заборонив консультуватися в цих самозванців, бо мав подавати приклад саме такої поведінки… До того ж консул сподівався, що за ті кілька років, що залишалося йому прожити в Єгипті, нагоди звернутися до офіційного лікаря в нього не виникне. У крайньому разі він зможе поїхати до Константинополя.

Але Плаке? Ніколи!

Усі присутні привітали один одного зі швидким одужанням консула, і атмосфера трохи розрядилася. Мадам де Майє наказала принести кави.

Кілька хвилин по тому всі четверо сиділи в кріслах, з чашечками в руках.

— Нічого страшного, — мовив консул, — цей обід… трохи був важкуватий. Вино… При цьому кліматі…

А що було казати? Він не міг відкрити цим балакливим жінкам великої таємниці, яку йому щойно довірили. А може, Масе? Так, Масе повинен бути в курсі справи. Усе це потребуватиме рішучих зусиль упродовж найближчих днів. Йому знадобиться допомога. Єзуїт це зрозуміє. З іншого боку, Масе можна довіряти, він такий відданий. Лише одна річ не подобалася консулові — манера Масе розмовляти з його донькою. Наприклад, зараз, розмірковував він, вони сидять одне проти одного за кавою в руках. Вона не знаходить у цьому нічого поганого, бідолашне дитя! Але ж він — головою можна поклястися — дивиться на неї так, ніби чогось чекає. «Хотів би я зараз же припинити оці хитрощі», — подумав про себе месьє де Майє.

Месьє Масе був єдиним молодим чоловіком, якого було допущено якщо не до найближчого оточення, то хоча б до товариства мадемуазель