Читати книгу - "Маленькі чоловіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не уникнула жартів онука й бабуся, що прийшла перевідати його. Їй він підсипав у цукорницю жменю гладких білих камінчиків, тож підсліпувата старенька ніяк не могла зрозуміти, чому цукор не розчиняється в окропі, але з делікатності нічого не сказала, випивши непідсолоджений чай.
Під час церковної служби Томмі передав хлопчикам нюхальний тютюн і вони почали так сильно чхати, що повибігали надвір. А якось узимку розчистив доріжки в снігу й полив їх водою, а потім сміявся, коли хтось падав. Мало не звів з розуму бідного Сайлеса, розвішуючи його чоботи в найвидніших місцях, бо знав, що чоловік дуже соромився своїх величезних ніг.
Умовив довірливого Доллі прив’язати нитку до гнилого зуба й випустити кінчик з рота, пообіцявши, що висмикне його вночі безболісно, коли той спатиме. Натомість тільки завдав йому неймовірного болю, бо зуб не піддався.
Останнє, до чого він додумався, – нагодував курей розмоченим у ромі хлібом. Вони сп’яніли й розбурхали весь пташиний двір: старі, поважні кури ходили, хитаючись з боку в бік, клювали землю й безперервно кудахкали. Вся школа, дивлячись на них, реготала до нестями, поки Дейзі не зачинила їх у курнику, щоб вони там проспалися.
Ось такі учні разом жили в Пламфілді. Вони вчилися, гралися, працювали, сварилися й водночас намагалися позбавлятися від своїх недоліків, тож поступово ставали дедалі кращими. Хлопчики в інших школах здобували, може, більше знань з книжок, зате менше тієї високої мудрості, яка робить людей порядними й гідними.
Поза сумнівом, корисно знати латину та грецьку мову, розбиратися в математиці, але, на думку професора Баера, твердість, самовладання й звичка покладатися на свої сили важливіші риси. Саме ці якості він намагався розвивати в дітях. Люди, які не згодні з такими поглядами, нерідко із сумнівом похитували головами, навіть коли бачили явні успіхи у вихованні хлопчиків. Але ж це була «дивна школа», як сказала Нету пані Баер…
III. Неділя
Наступного ранку Нет схопився з ліжка щойно пролунав дзвоник та із задоволенням взявся приміряти одяг, приготований для нього на стільці. Це були поношені речі одного з багатих хлопчиків. Пані Баер зберігала таке «скинуте пір’ячко» для бідних «залітних пташок», які потрапляли в її гніздо. Не встиг Нет одягнутися, як з’явився Томмі в білосніжному комірці й повів його вниз.
Сонце заливало світлом їдальню, накритий стіл і голодних хлопчиків, які вишикувалися навколо нього. Нет завважив, що цього разу вони не шуміли, як напередодні ввечері, а стояли струнко, тримаючись за спинки стільців.
Нарешті маленький Роб, глянувши на батька й отримавши кивок у відповідь, склав руки, схилив кучеряву голівку й прочитав коротеньку молитву. Відтак усі посідали й почали снідати. У неділю подавали каву, котлети й варену картоплю – замість хліба й молока, як зазвичай у будні.
Швидко працюючи ножами й виделками, хлопчики жваво перемовлялися про приготування недільних уроків, обговорювали маршрут прогулянки й плани на наступний тиждень.
– А тепер, діти, – сказав тато Баер після сніданку, – беріться за свої ранкові заняття, щоб впоратися з ними до приїзду омнібуса, який доправить нас до церкви.
І пан Баер, подаючи приклад, пішов до кабінету, щоб скласти книжки, потрібні на понеділок.
Усі одразу ж взялися за справу. У кожного були свої маленькі обов’язки. Одні носили дрова й воду, годували домашню птицю, інші підмітали сходи або виконували доручення пані Баер.
Дейзі мила чашки, а Демі витирав їх: близнюки любили працювати разом. Навіть у малюка Тедді була своя маленька справа: він знімав зі столу серветки й розставляв стільці. Пів години діти метушилися, як бджоли у вулику, а потім приїхав омнібус, і пан Баер, Франц та ще вісім старших хлопчиків вирушили до церкви – в місто, до якого було майже п’ять кілометрів.
Нет через кашель залишився вдома з молодшими дітьми й провів з ними весь ранок у кімнаті пані Баер. Він слухав оповідання, які вона читала вголос, співав урочисту пісню-славень, яку розучували діти, а потім разом з усіма наклеював картинки в стару книжку.
– Ось моя «недільна» шафа, – сказала Джо Баер, показуючи Нету полиці, на яких лежали книжки з картинками, ящички з фарбами, кубики та письмове приладдя. – Хочу, щоб неділя стала для моїх хлопчиків спокійним, приємним днем з негаласливими іграми. Так, сьогодні вони відпочивають від уроків, але, гадаю, мають навчитися дечого такого, що важливіше за всі шкільні знання. Розумієш, про що я? – запитала вона, глянувши на Нета, який уважно її слухав.
– Ви, мабуть, хочете сказати, що вони вчаться бути добрими? – повагавшись, промовив він.
– Так, бути добрими й мати від цього задоволення. Знаю, іноді це дуже важко, але коли всі допомагають одне одному, то виходить легше. Ось як я намагаюся допомагати моїм хлопчикам.
Пані Баер зняла з полиці маленький, наполовину списаний зошит і відкрила його на сторінці, де вгорі було виведене тільки одне слово.
– Це ж моє ім’я! – з подивом вигукнув Нет.
– Так. Тут є сторінка для кожного хлопчика, де я записую, як він поводився протягом тижня, а в неділю ввечері показую йому свій звіт. Якщо він поводився погано – мене це засмучує, якщо добре – я щаслива й пишаюся ним. Та хай там як, діти знають, що я веду цей журнал для їхньої ж користі, й намагаються поводитися добре з любові до пана Баера й до мене.
– Звісно ж намагаються! – сказав Нет.
Раптом він помітив, що на сусідній сторінці стоїть ім’я Томмі. Йому дуже захотілося дізнатися, що там написано.
Пані Баер помітила це й негайно ж перегорнула сторінку.
– Ні-ні, – сказала вона, похитавши головою, – я не показую цих записів нікому, крім тих, кого вони стосуються. Те, що написано в цьому зошиті під твоїм ім’ям, не знатиме ніхто, крім нас двох. Буде тобі приємно чи соромно читати те, що я напишу тут до наступної неділі, – залежить від тебе самого. Сподіваюся, запис повинен бути хорошим. У всякому разі, я не збираюся занадто багато вимагати від тебе: ти щойно вступив до Пламфілда, і все тут ще занадто нове й незвичне для тебе. Тож задовольнюся тим, якщо ти почнеш дотримуватися наших правил. А їх дуже небагато, житимеш дружно з товаришами й дечому навчишся.
– Я постараюся, – сказав Нет, і його худеньке обличчя спалахнуло – йому так хотілося, щоб пані Баер не засмучувалася, а була щаслива.
– Мабуть, дуже важко писати так багато, – додав він, коли Джо, ласкаво поплескавши його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі чоловіки», після закриття браузера.