Читати книгу - "Ключі Марії"

Так Бісмарк став киянином і ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тільки у свята і починали розмову завжди з докорів і звинувачень. «Тобі на нас наплювати!» — ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потім вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усі питають! І що я повинна розповідати? Що ти працюєш кур’єром в інтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»

— Треба їй зателефонувати і повідомити, що моя кар’єра пішла вгору, і я вже черговий електрик! — посміхнувся в думках Бісмарк, згадавши традиційні мамині закиди на свою адресу.

Зазвичай після нічної зміни Олегові досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб відновитися. Але цього дня азарт, спровокований нічними знахідками, підняв його з канапи вже до полудня. Він розстелив на письмовому столі газету, виклав на неї трофеї, дістав набір звичних інструментів, якими користувався для очищення знайдених у землі медалей, монет та іншого дріб’язку. Набір складався зі стоматологічних штопферів і кюреток, а ще обов’язкових для останньої стадії очищення щіточок з дротяною щетиною різної жорсткості. Налиплі глину й землю очищати з заліза Другої світової війни треба було не без зусиль, але відносно легко. Тут же він мав справу з налипом давнішим, багатовіковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережністю, і штопфер вибрав міцніший — таким можна кінські зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дірку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’яніла глина не піддавалася, але вістря інструмента все ж таки залишало на ній сліди. Відклавши сталевий «олівець» штопфера набік, Олег підсунув до себе стоматологічний електробур. Ввімкнув, підніс його голівку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змінилося на напружене, важке. Кілька разів притиснувши бур до глини, Бісмарк підніс перстень до очей і увімкнув настільну лампу. Слід від бура йому не сподобався. Якщо глина дійсно закам’яніла, то боротися з нею доведеться врешті-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так він може разом з каменем розколотись на дрібні шматочки.

Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирішив поки взагалі не чіпати. Замість цього посидів з півгодини над грудкою, в якій начебто щось «ховалося». Пробував її легеньким стоматмолоточком простукати, сподіваючись випадково знайти слабке місце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро він узагалі засумнівався в тому, що вона може в собі щось приховувати. «Що зовні, те й усередині!» — вирішив він. Але все ж певні сумніви стосовно цієї грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камінь такого ж розміру.

Стомившись від марних спроб побачити знахідки в первісному вигляді, Олег ліг на канапу і задрімав. Йому навіть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькіт мобілки.

— Привіт! — продзвенів Адіків юнацький голос. — Я втомився чекати!

— А, вибач, я прийшов і відразу заснув! — почав виправдовуватися Бісмарк.

— Мені б твої нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповідай. Що знайшов?

— Що знайшов? — перепитав Бісмарк, гарячково думаючи: про що Адіку розповідати, а про що краще не треба. — Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.

— Конкретніше!

— Ліпше я тобі покажу.

— Не покажу, а передам! — поправив його Адік. — Тобі з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.

— Ну гаразд, передам.

— Коли і де? Можу через півгодини до тебе підійти.

— Ні, давай краще в каварні. У «Ярославі», за годину. Мені треба ще душ прийняти, поголитись.

У ванній Бісмарк підставив голову під струмінь холодної води. Вистачило хвилини, щоб нарешті бадьорість опанувала все тіло.

До торбинки він поклав грудку глини і довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирішивши залишити його для себе, як найцінніше зі знайденого. Все ж це він, а не Адік пів ночі порпався в землі, це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього — головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.

Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.

На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.

— Ви зі мною не вип’єте? — запитала жалібно.

«Чорт, розвести на бабки хоче», — подумав Бісмарк.

— Вибачте, у мене зустріч.

— Ви не подумайте, — вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. — Я сама можу вас пригостити.

Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

— Ну, півгодини у мене є, — вимовив уже м’якше.

— Можемо просто сюди, — кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.

— Два «Геннесі», — скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.

Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», — подумав він про замовлений коньяк.

Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.

— Дякую! — кивнула Бісмарку.

— За що?

— За емпатію. Як тебе звати?

— Олег.

— Олежик, — протягнула вона і знову пригубила. — У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».

— А чого убили? — все ж поцікавився.

— Там, можливо, і я винна, — почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.

— А тебе як звуть? — запитав Бісмарк.

— Ріна.

— Це як Катерина?

— Ні. Батьки мене чомусь назвали — Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.

— Рія? — в подиві повторив Бісмарк. — Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?

— Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і — на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!

— Нічого собі! — здивувався цій драмі Бісмарк. — У тебе в житті, як у кіно!

— Гірше! — твердо заявила Ріна. — В кіно я б зараз була багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен