Читати книгу - "Ключі Марії"

Наприкінці тієї бійні ми всі скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не міг зупинитися і вишукував по різних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав їх і вбивав на місці. Кожен хрестоносець знав, що він зможе заволодіти всім, що захопить, може навіть заволодіти цілим будинком, якщо повісить на ньому свій щит. Тому й розбрелися всі у пошуках поживи, і знову лилася кров, лунали крики й плачі.

У місті запанувала задуха і сморід, уцілілих сарацинів змусили прибрати трупи і спалити, але очистити все так і не вдалося, і цей сморід ще довго висів над містом, в окремих дільницях треба було затуляти носи й роти.

Відтоді нам довелося разом із Танкредом ще добряче повоювати і з мусульманами, і з візантійцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збільшити свої землі, не маючи ані хвилинки спокою.

Ті всі битви нас добряче виморили, та й з дванадцяти нас зосталося семеро, і ми вже почали роздумувати над тим, як покинути Святу землю, бо одна річ воювати з невірними, а друга — з християнами. І ото в останній рік нашого перебування тут, а саме 1111 року, сталася одна дивна подія, яка повернула моє життя в таке русло, якого я й не сподівався.

Надійшла до нас звістка, що потужна сельджуцька армія султана Мухаммада наближається до кордонів Едеського графства. Торік ми їхній наступ успішно відбили, а цього року султан призначив командувачем своєї армії хороброго і безжального володаря Мосула Мавдуда ібн Алтунташа Мосульського. Сили франків були значно скромніші, отже ми зачинилися в наших фортецях і чекали. На щастя, сельджуки не мали достатньої військової техніки, щоб штурмувати Едессу і Тур-Башир. Вони постояли далеко на пагорбі так, щоб їх було добре видно, погарцювали перед нашими стінами, викликаючи лицарів на герць, але ніхто з наших не спокусився на такі дрібні зачіпки. Врешті Мавдуд відвів армію до Алеппо, хоч деякі його воєводи протестували і наполягали на облозі Едесси. А відтак у нього почалися клопоти — володар Алеппо відмовився відчинити перед ним ворота. Це викликало ще більші чвари в його війську, врешті армія розпалася, а Мавдуд змушений був відступити до Шайзара.

Наш пан Танкред Тарентський, отримавши підтримку від короля Балдуїна I Єрусалимського і триполійського графа Бертрана, повів своє військо через Апамею на Шайзар. Але ми не піддавалися на провокації сельджуків і не вступали в бій, розташувавшись на високому пагорбі та обмежуючись лише перестрілкою. Стріли летіли в один і другий бік, не завдаючи нікому особливої шкоди. Інколи хтось виривався на герць, хизуючись своєю вправністю володіти конем і зброєю, та рідше сходилися в бою із ворогом. Як вороги, так і ми, виряджали окремі загони на лови, щоб прогодувати військо. Кілька разів наші мисливці розбивали їхніх ущент, і вороги змушені були голодувати.

Так проминуло два тижні, аж поки ця лінива битва не завершилася тим, що Мавдуд змушений був повернути своє військо домів, а ми, теж відчуваючи втому і нестачу харчів, відступили до Апамеї.

Хоч і не відбулася вирішальна битва, але то була наша перемога, бо ми об’єдналися, показали силу і змусили ворога відступити. Після цього військо розділилося, а ми, вирішивши остаточно покинути Святу землю, пристали до графа Роджера, який спочатку мав намір іти до Єрусалима, та передумав і зупинився в Назареті. Тут ми з ним попрощалися, він нам виділив чотирьох мулів, щоб могли ми покласти на них нашу здобич, воду й харчі».

Розділ 5

Київ, жовтень 2019-го. Заплакана дівчина у пошуках душевного товариша по чарці

Той відтинок вулиці Франка, де жив Бісмарк, підходив і дуже ледачим, і надто рухливим. Щоразу при виході з дому в Олега з’являвся вибір — «котитися» вниз до Володимирського Собору або дертися вгору на Ярославів Вал, де, звичайно, спокус у вигляді каварень і барів було більше, але для цього були потрібні енергія і бажання. Тому будь-який вихід Бісмарка з дому без конкретної мети, на прогулянку, розпочинався з вибору: ліворуч чи праворуч, вгору чи вниз? Вгору було ближче, але важче, вниз, навіть якщо тільки до Хмельницького, було легше, але трохи далі і набагато нудніше, якщо йшлося про місце для сніданку або кавового усамітнення. Усі «ділові» виходи вели вгору, адже короткий шлях до найближчої станції метро пролягав через ЯрВал.

Іноді Олег замислювався: як же тут жила останніми роками його тітка Клава, від якої він і отримав помешкання у спадок? Будинок на схилі насправді їй не залишав вибору. Коли їй виповнилося шістдесят сім, вона перестала відходити далеко від брами. Сиділа на лавці. Ще через кілька років перестала спускатися з третього поверху, переклавши турботу про закуп харчів на соціальних працівників. Влітку примощувалася на ослінчику на балконі, взимку вбивала більше часу на кухні біля плити, грілася. Олегові батьки до неї навідувалися рідко. Вони взагалі Київ не любили. Та й тітку, здається, теж. Сиділи у своєму Чернігові, як і зараз сидять. У хрущовці на першому поверсі. Вікна за залізними ґратами «від злодіїв», якщо раптом помилково полізуть. Красти ж бо у них нема що. Мати — педіатр у поліклініці, батько — шкільний учитель історії. Батько і вдома залишався учителем і все Бісмаркове дитинство скрашував оповіданнями про Римську імперію і державу Урарту. Олег слухав його дуже уважно в вісім років, напівслухав у тринадцять і перестав слухати в п’ятнадцять, коли почалися його тінейджерівські конфлікти з батьками. Жити за ґратами на вікнах в тісній хрущовці першого поверху з бідними фінансово батьками-інтелігентами стало нестерпно. Пізнього ранку після випускного, коли голова ще шуміла від шампанського і безсонної аж до світанку гулянки, батько і мати покликали його, ще добряче причмеленого, на кухню і поставили перед сухим, жорстким вибором: університет або робота. Звичайно, він вчинив нерозумно, але що ще можна було чекати від підлітка, який щойно попрощався з десятирічним шкільним терміном? Він послав їх матом, натягнув на ноги сандалі і грюкнув дверима.

Кілька днів пожив у приятеля, не відповідаючи на дзвінки. Потім все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустріли насуплені, але тихі. У батька в очах навіть прочитувалася скорбота.

— Тітка Клава померла, — повідомив батько.

Мабуть, у сімнадцятирічному віці людина не особливо вірить в існування смерті. В кожному разі, повідомлення спочатку тільки спровокувало давні і нещодавні спогади, адже Бісмарк частенько тікав з Чернігова до Києва пошвендяти, і якщо загулював, то ночував у неї, у батькової тітки. Вона до нього ставилася добре. Навіть грошенят іноді підкидала зі своєї невеличкої пенсії.

— Тітка Клава померла, — повторила роздратовано мама, не помітивши на обличчі у сина скорботної міни, яку треба «зодягати» в таких випадках. — І залишила тобі спадок!

— Квартиру! — додав батько. — Треба буде оформити всі документи на неї, продати її і купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевші, за її квартиру можна, напевно, трикімнатну знайти!

— Ви що, з глузду з’їхали? — вибухнув тоді Олег. — Продавати