Читати книгу - "Як я стала королевою, Ольга Обська"

— Мій королю, зніміть сорочку. Я огляну рану. Боюся, падіння могло її розтривожити, — Жанкарло хмурився.

Еміліо не відчував болю. Після падіння, хоч як це не дивно, рана, навпаки, почала його менше турбувати. Але він все ж таки почав розстібати сорочку. Жанкарло — найприскіпливіший лікар, якого тільки знає світ, і не відступиться, доки не переконається, що все гаразд.

Розстібати, до речі, довелося на один ґудзик менше, ніж зазвичай. Один вже був не просто розстебнутий, а практично відірваний і безпорадно бовтався на нитці. І це зробила молода діва? Миле створіння з янгольським обличчям? Еміліо досі не міг повірити в те, що сталося.

— Що скажеш, Жанкарло?

Лікар акуратно зняв пов'язку з плеча.

— Могло бути й гірше, — пробурчав він. — Оброблю про всяк випадок пекучим бальзамом.

— Нелюд.

— Це для вашого ж блага, — повчально промовив Жанкарло.

Він змочив серветку в ліках і приклав до рани. Еміліо чекав, що накотить звична хвиля болю, але цього разу неприємних відчуттів майже не було.

— Не завадила б ванна з чар-травою, — закінчивши обробляти рану, виписав нову процедуру лікар.

— Тобі дай волю, залікуєш до смерті. Просто наклади нову пов'язку, і забудемо поки що про рану. У нас із тобою є серйозніша проблема.

Білява проблема з ясними синіми очима та залізною хваткою. Найсуперечливіша юна діва, яку тільки Еміліо доводилося бачити. Єдина діва, якій за кілька хвилин удалося викликати в ньому лютий гнів і майже захоплення. Це абсолютно точно не Меліса, яку готували йому за дружину. Принцеса Сорбенії — лагідне створіння з ідеальними манерами. Еміліо вважав набір її чеснот достатнім, щоб стати його дружиною. Мила, покірна і безпроблемна. Що ще потрібно від жінки?

— Нам треба зрозуміти, чому портальний вогонь прикликав іншу. Це підступи ворогів чи просто випадкова помилка?

— Я все з'ясую, мій королю.

Зовні діви були дуже схожі. Щоправда, Еміліо бачив Мелісу лише на портреті. Йому сподобалася її молодість і свіжість. Її екзотична північна краса. І особливо світле пшеничне волосся. У Парлеані це велика рідкість. Усі діви тут смагляві та темноволосі. Меліса виглядала зовсім інакше — повітряною, а не приземленою. Хоча Еміліо припускав, що художник трохи перебільшив вроду принцеси. А може, й не трохи. Він був готовий, що побачить значно більш непоказну діву. Проте портальний вогонь явив йому справжню красуню. Ще кращу, ніж на портреті. Але зарано Еміліо тішився.

— Ти маєш припущення, хто ця діва? — спитав він у лікаря, який закінчив із пов'язкою.

Жанкарло спантеличено наморщив чоло.

— Бойовий маг?

Еміліо мало не вдавився сміхом. Діва не може бути бойовим магом. Ця білява ефемерна істота, навіть незважаючи на свою зухвалу витівку, зовсім не створена для боїв.

Жанкарло сам відчував, що сказав нісенітницю, але не хотів цього визнати і на знак помсти за те, що був осміяний, єхидно поцікавився:

— Чому ж ви не захищалися, мій королю? Чи не тому, що вперше зіткнулися з новою магією? Як вона її назвала? Дзюдо?

Еміліо послав Жанкарло важкий погляд. І без його уїдливих уколів чоловіча гордість короля страждала. Він справді не знав магії, якою володіла діва. Однак це можна виправити.

— Я оволодію цією магією, хоч би як вона називалася, — грізним голосом він стер саркастичну посмішку з обличчя Жанкарло.

— Я в цьому не маю сумніву, мій королю. Ви ухилилися навіть від зачарованої шпаги, вас не взяв чаклунський меч. Думаю, немає такого магічного бойового мистецтва, яке було б вам не під силу.

— Сподіваюся, це були щирі лестощі? — Еміліо надягнув чисту сорочку.

Він машинально глянув у дзеркало аби перевірити, що пов'язку крізь щільну тканину не видно. Еміліо спеціально носив одяг без мережив та ажурних вишивок, щоб ніхто зі слуг не здогадався про його поранення. То була незвичайна рана. Не можна, щоб про неї поповзли чутки.

— Жанкарло, у нас залишилося мало часу. Вітальну промову королеви більше переносити не можна. Сідай, — Еміліо кивнув на письмовий стіл, — напишеш вісім-десять загальних фраз, не більше. Сподіваюся, вона зможе їх зачитати.

— Мені здалося, діва не дурна, але чи захоче…

— Захоче, — сталевим голосом промовив Еміліо. — Піду поговорю з нею наодинці.

Перо Жанкарло слухняно заскрипіло по паперу. Еміліо попрямував на вихід із кабінету, але лікар зупинив його запитанням:

— Мій королю, ви точно не хочете, щоб я вас супроводжував?

— Точно, — гаркнув Еміліо, бо чітко почув хитрі нотки в голосі Жанкарло.

— Тоді прошу, бережіть плече, — з невинним виглядом промовив лікар і втупився в папери.

Еміліо дійшов до королівської спальні, відчуваючи, як наростає роздратування на свого лікаря з його недоречними натяками та на діву, яка знаходиться за дверима спальні. Хіба призначення жінки не в тому, щоб не створювати чоловікові проблем? Насамперед він дізнається, чи прийняла вона еліксир, який дав їй Жанкарло, і якщо не прийняла, то доб'ється цього за будь-яку ціну, і тоді вона згадає, що взагалі-то дала Еміліо клятву.

Перед тим як він відчинив двері, в голові несподівано спливло запитання: чи й досі вона одягнена в мереживну нічну сорочку? Королівська шафа поки порожня, Еміліо ще не давав камеристкам наказ заповнити її одягом, який пошили для королеви найкращі швачки королівства. А значить, діва все ще в тій тоненькій сорочці, що облягає вигини її стрункого стану при кожному русі.

Згадалося, як він лежав на спині повалений, а вона сиділа на ньому, і мережива сорочки трохи сповзли з одного плеча. Його вразив молочний колір її шкіри… Роздратування несподівано змінилося іншим почуттям…

І тут у голові чомусь спливло безглузде припущення Жанкарло: бойовий маг. І знову захотілося розсміятися. Білявий бойовий маг з ангельським обличчям та молочно-білою ніжною шкірою. Нічого безглуздішого Еміліо ще не чув. Що ж, настав час дізнатися, хто вона насправді.