Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Еге, такому тільки на шибеницю й дорога!

– А уявляєш, ходить поголос, що він сам колись дворянином був!

– Та ну, – не повірила продавчиня. – І чого ж він тоді до розбійників затесався?

В уяві виникла картинка: огрядний бородатий здоровань із закривавленим ножакою на поясі. Ні, з дворянським фраком не в’яжеться!

– Не знаю, не знаю, – стенула плечима співрозмовниця. – Але зараз в ньому нічого людського не лишилось! Зуб твій даю, як на те пішло! Та він своїми злочинами наводить страх на весь Кеталь! Весь-весь, трясця б йому! Люди кажуть, що минулого тижня його ватага перерізала загін солдатів, які намагались захистити від нього невинних жертв!

«Мамо рідна!» – жахнулася я.

– Бідолашний король… – схопилася за голову жіночка. – Така напасть на його голову! Він так старається, а той паршивець все одно вислизає з рук… А щоб йому пусто було, паршивцю такому!

– Еге, воно й не дивно, що королю довелося податки підвищити – наші гвардійці вже бояться потикатись в бій із тим песиголовцем! Он мій Лютик розказував, жалівся… Жижки трусяться, розказував… Ото й доводиться хоч золотом манити!

А я й не знала, що тут такі пристрасті вирують. Того й гляди – ще на наш маєток нападе і всіх повирізає! Бр-р-р!

– А ти чула, що той Піт Аллен пробував сеньйора Бонне пограбувати? – так-так, знайоме ім’я. – І в нашого відважного сеньйора вийшло відбитись!

– Так, це рідкісна персона у наші часи! Зуб даю, рідкісна!

– І здається, – продовжила жіночка, – та ще й певно так здається, король тепер збирається його скарбничим назначити!

«Не дивно, що сеньйора Лефевр так прагне Нориного шлюбу», – хмикнула я.

– О, а ти знала, що син сеньйора Бонне закохався? – аж проспівала продавчиня. – Та ще й так, що геть по самі вуха! І знаєш в кого?

Так, я не зрозуміла: це що, нас обговорюють???

– … А в доньку сеньйори Лефевр!

– Ту, що Іветта? У неї доволі миле личко.

«Це ви її вночі ще не бачили! Очі світяться в темряві, як у нечисті якоїсь!»

– Е, ні, – посміхнулася жіночка. – Його обраниця – Нора. Наша печальна німфочка! І знаєш що? Здається, вона зібралась розбити хлопцю серце!

«Ні, хіба це нормально взагалі – чиїсь інтимні справи так зухвало обговорювати?»

– Ах, зовсім, як та знаменита племінниця сеньйора Жеральє! Це ж через неї хлопець собі ледь життя не погубив…

– Як?! – жахнулася жіночка. – Це тобі твій Лютик таку маячню намолов?! А от мій Жеральдіно…

Зрештою вони побачили мене:

– О, здрастуй, Ізабель, наша птахо сизокрила! – похопилась продавчиня. – Що, випурхнула з золотої клітки на волі подихати?

– Та з якої клітки, бабусю? Не верзіть дурниць!

Маму на людях завжди треба захищати! А на реальність плакатись у темному куточку будемо…

– Добре, доню, – розсміялась старенька. – До речі, ти чула, що люди говорять? З дня на день принц приїхати має. Кажуть, він такий молодий і красивий, що на нього всі царівни світу заглядаються! А хоробрий і сильний, наче лев!

«От ні одного такого не бачила за все життя. Цей вид не існує».

– Якраз до пари такій красуні, як ти!

– Та що Ви говорите, бабусю? Яка з мене красуня? – знітилась я.

– А що кажу? Правду! Мила, красива, скромна, розумна… Що ще принцу треба?

Ні, я погана. От чесно. Страшно признатись… проте інколи мені хочеться взяти щось важкеньке і дати Іветті по голові. Такі думки не гідні дворянки!

Та і як не покрутити носом:

– А він мені треба?

– Ух, які ми горді! – затягнула інша продавчиня. – А от я його з нетерпінням чекаю!

– При всій повазі… – протягнула жіночка, – але ти вже для нього застара!

– Ах, і що за думки тобі до голови лізуть! – обурилась продавчиня. – Я не про це! Я розбійників маю на увазі. Бо як принц Андре за кордоном був, то не тільки грамоти й красномовства навчався, а й стратегії воєнної, і тактики з вивертами всякими, що на тих головорізів тільки так піде! Такого мужа тямущого в цих справах у нашому Кета́лі ще не було! Здається мені, що як тільки на батьківщину повернеться, одразу такий лад і спокій наведе, що й духу розбійників не залишиться!

– Хочеться вірити, хочеться вірити… – зітхнула старенька, обираючи мені найрум’яніший хліб.

Я попрощалась і пройшла до прилавка із приправами й прянощами. Узяти все необхідне було справою кількох хвилин, тож зовсім скоро ніжки понесли додому… Коли Марта казала «продукти», то на увазі мала саме хліб і прянощі: всього іншого в нас було вдосталь, бо вироблялось на місці чи завозилося перевіреними постачальниками. (прянощі за кордоном віднедавна перевелися, а наші розквітнули у самому серці королівства, та й рецепт «славетного кетальського хлібу» був відомий виключно таємничим базарним продавчиням)

Дорога назад далася легко, і хотілося вірити, що на сьогодні пригоди скінчились. А проте, при самому порозі мені пощастило перестріти Іветту – і погляд її не віщував нічого доброго.