Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 2.2. Ранкова пробіжка

Стася

Швидко заглядаю в пакунок і бачу там подарунок, загорнутий в папір, а на ньому великий бант. Дістаю і розриваю купу подарункового паперу й натикаюся на продовгувату оксамитову коробочку. Дивно, що там? Розкриваю її й моїм очам відкривається блиск золотого ланцюжка. Надто дорогий подарунок, як на мене. Можливо, він про щось говорить, але я навіть думати про це боюсь. Беру його до рук і не вірю своїм очам. Раніше мені не доводилося носити ні ланцюжки, ні перстні, ні сережки. Тато не дозволяв і завжди говорив, що це, по-перше, зайва трата коштів, по-друге, я не повинна їх носити, щоб не потрапляти на очі грабіжникам. Я лиш сережки випросила в нього. Та й то після маминої з ним про це розмови на моє шістнадцятиріччя. А тут браслет із білого золота… Я навіть не знаю, чи зможу його носити. Та й чесно кажучи, не хочеться. Не хочеться бути в чомусь винною Артему.

Я: Так. Дякую за браслет.

Кажу йому так, щоб він був впевнений в тому, що я розкрила подарунок.

Артем: Будь ласка. Стасю, ти завжди можеш на мене покластися. Пам’ятай про це.

Не розумію, до чого він це сказав, але певно, це така форма підтримки. Я знаю, що він у мене є, тож і пам’ятаю про це завжди вже майже рік поспіль.

З Артемом я познайомилася в економічному університеті. Він навчався тоді на п’ятому курсі, а зараз вже закінчив навчання. Збирається стати успішним бізнесменом, як і його батько. Мені ж далеко до того, щоб так пропагувати посаду і професію свого батька, на відміну від Артема.

Задумалася над тим, що відповісти хлопцю і друкую відповідь.

Я: Дякую, Артеме. Я пам’ятаю про це щодня.

Заблокувала телефон і поклала його на тумбочку біля ліжка разом із браслетом. Носити я його не збираюсь. Не люблю такі пафосні подарунки. Зняла з себе сукню, яка тиснула мені в різні боки. Через те, що татко постійно тренує мене, наче військовозобов’язану, я звикла до спортивного одягу. Спортивний костюм на тренуваннях, а в університеті зазвичай джинси, футболка й кросівки – це основний мій одяг, що знаходиться в шафі. Не скажу, що зовсім не люблю суконь і підборів, але дуже мало їх ношу. Та й нікуди їх одягати. Ось сьогодні випала така можливість, але це – одинокий випадок.

Прийняла гарячий душ і мої думки дещо впорядкувалися. Я вже й забула про чергову сварку з батьками, а також і про дорогоцінний подарунок Артема, натомість мені на згадку прийшов засмучений погляд незнайомця з клубу. Лягла в ліжко й все прокручувала в пам’яті зовнішній вигляд хлопця. Він мені здався знайомим, хоча насправді я його не знаю. Швидше за все, наші душі в ту мить були нещасними, тому й зіткнулися погляди.

Прокинулася, як завжди, о шостій ранку. Будильників у мене немає. Я навіть не використовую цю функцію в своєму смартфоні. Біологічний будильник – ось моя біда і щастя, якщо можна так сказати. Тато виробив у мене звичку бігати з самого рання, тож сьогодні за звичним розкладом проведу свій перший вихідний літнього дня після важкого року навчання. Нехай і лягла пізно і відчуваю себе виснаженою й невиспаною, але не дозволю собі такої розкоші – спати до обіду. Варто йти на пробіжку, щоб бути бадьорим з самого ранку та запастися енергією на цілий день.

Літо в самому розпалі. Літні ранки прохолодні в тіні й запеклі на сонечку. Відчула ранкову прохолоду, коли ще висунула свого носа у вікно, щоб подивитися, яка там погода. Почула, як співають пташки свої ранкові пісні, й замилувалася їхнім співом. Всміхнулася. Все ж, якщо не звертати увагу на мої напружені відносини з батьками, життя – прекрасне і за нього варто боротися, якщо хочеш світлого майбутнього.

Одягла спортивні штани й футболку, взяла з собою телефон, навушники й пішла до виходу з квартири. Впевнена, що батьки ще сплять. Їм сьогодні на роботу і це не може не радувати. Я хоча б день проведу спокійно без їхніх настанов і нарікань на те, як я живу. Стараюсь жити за розкладом та батьківськими правилами, однак вони завжди знаходять, до чого причепитися і за що мене вичитати.

– Стасю, це ти? – почувся голос мами з кухні, яка очевидно, що пекла на сніданок млинці.

Ех… не вдалося мені покинути квартиру безслідно. Подумки вилаялася й зціпила губи від незадоволення. Напевно, зараз знову щось буде говорити мені про мої нічні походеньки. Ну от, ранок почався просто чудово, Стасю!

– Доню, йди сюди, будь ласка, – покликала мене і я змушена йти на кухню.

– Так, мамо, – відповідаю, коли підійшла до неї й стала поруч.

Мати, дійсно, пекла млинці. Тато любить їх на сніданок із джемом, тому мама завжди готова для нього старатися.

– Ти щось хотіла? Можна нашу розмову відкласти на потім? Я запізнююся на пробіжку.

– Стасю, яке «запізнююся»? В тебе канікули розпочалися, – заперечила вона.

– Можливо, – припустила я. – Але пробіжку й ранкову зарядку ніхто не відміняв. Потім я б хотіла прочитати ті книги, які взяла в університетській бібліотеці на літо. Тож я б не поспішала з висновками, що в мене почалися канікули. Скоріше, це просто відпочинок від сірих буднів перед новими сірими буднями, – саркастично відповіла.

– Доню, я б хотіла тобі сказати, що не варто гнівити батька, – почала вона знову свою пісню.