Читати книгу - "Багряні ріки"

Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.

— Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. — Він пильно поглянув на Ньємана. — Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?

Ньєман удав, ніби не почув запитання.

— Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?

— Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…

— Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?

— Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.

Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.

— А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? — запитав він. — Їх не могла об’єднувати якась темна мета?

Жуано розреготався.

— Ви що, підозрюєте студентську змову?

Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.

— Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

— Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.

Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

— Бібліотекар, — вів далі комісар, — це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?

— За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?

Ньєман рвучко обернувся до нього.

— Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.

— У вас уже є якісь припущення? Підозри?

— Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

Комісар відважив щигля по корінцю книжки.

— Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.

— Який стосунок?

Ньєман знову пройшов поміж стелажами й опинився у великій залі. Він попрямував до бібліотекаревого столу, що розміщувався в іншому кінці зали, на вивищенні над партами для читачів. Посеред столу здіймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратні стосики зошитів на спіралях. Ньєман постукав пальцем по темному екрану.

— Тут має бути список усіх книжок, які щодня брали відвідувачі. Доручи це кільком своїм людям. Найбільш начитаним, якщо такі є. Також залучи до роботи інтернів. Я хочу, щоб вони відшукали всі книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення і ритуальні вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, праці з етнології. Мені також потрібно, щоб вони записали імена всіх студентів, які часто брали такі книжки. І нехай ще знайдуть дисертацію самого Кайюа.

— А мені… що робити?

— Ти допитай інтернів. Віч-на-віч. Вони перебувають тут удень і вночі, мусять знати все вздовж і впоперек. Звички й настрої своїх товаришів… Хто вирізняється дивною поведінкою… Я хочу знати, як інші ставилися до Кайюа. Дізнайся більше про ці його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом із ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто міг піджидати його вгорі…

Жуано скинув на комісара скептичним поглядом. Ньєман підступив до нього впритул і промовив стишеним голосом:

— Я скажу тобі, що ми маємо. Ми маємо приголомшливе вбивство, ми маємо скарлючений знекровлений труп із численними слідами тортур. Від усього цього за сто кілометрів відгонить безумством. Поки ми тримаємо це в таємниці. У нас є кілька годин, може, трохи більше, щоб розплутати цю справу. Потім — утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрасті. Тому зосередься. Поринь із головою в це жахіття. Віддай усе, що можеш. Тільки так ми скинемо личину з обличчя зла.

Лейтенант мав переляканий вигляд.

— Ви справді гадаєте, що ми за кілька годин…

— Ти хочеш працювати зі мною, так чи ні? — урвав його Ньєман. — Якщо хочеш, тоді я поясню тобі свій погляд на такі речі. Коли маєш справу з убивством, усе довкола потрібно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, які її знали, місце злочину… У кожному з цих елементів відображається частина правди, якийсь один бік злочину, розумієш?

Він тицьнув пальцем у монітор комп’ютера.

— Ось, наприклад, цей екран. Коли він увімкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремі Кайюа, покаже, що він робив і про що думав. У цьому комп’ютері є подробиці, — відображення, — які можуть нас зацікавити. Ми повинні туди дістатися. Перейти на другий бік.

Ньєман випростався й широко розкинув руки.

— Ми з тобою в крижаному палаці, Жуано, у лабіринті відображень! А тепер дивись уважно. Нічого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвій зоні», заховався вбивця.

Жуано стояв із роззявленим ротом.

— По-моєму, як на людину дії, ви надто багато розумуєте…

Ньєман легенько вдарив його в груди навідворіть руки.

— Це ніяка не філософська теорія, Жуано. Це і є практика.

— А ви? Кого… кого ви будете допитувати?

— Я? Я порозмовляю з нашим свідком, Фанні Феррейрою. І з Софі Кайюа, дружиною вбитого. — Ньєман підморгнув лейтенантові. — Я маю справи тільки з кралями, Жуано. Ось тобі й практика.

5

Під похмурим небом асфальтова дорога зміїлася через кампус, минаючи всі його сіруваті корпуси з покритими іржею голубими вікнами. Ньєман їхав поволі, раз по раз заглядаючи до мапи університету, яку йому вдалося роздобути. Комісар прямував до спортзалу, що розміщувався осібно від інших будинків. Нарешті Ньєман зупинився перед новою на вигляд будівлею з рівчастого бетону, схожою скоріше на бункер, ніж на спортивну споруду. Ньєман вийшов із машини і вдихнув на повні груди. Сіявся дрібний дощик.

Комісар обвів поглядом кампус і будинки, що розкинулися на кілька сотень метрів звідти. Його батьки також навчали дітей, але не в університеті, а в невеличких колежах у передмісті Ліона. Він не пам’ятав про ті часи нічого або майже нічого. Дуже швидко він вирішив, що позірний затишок родинного гнізда — це слабкість і омана. Дуже швидко усвідомив, що до свого бою йому доведеться стати самому і, відповідно, що швидше це