Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Ваша милість! Навіщо? — коли я повалив стіл, чернець тільки й встиг що відсахнутися. — Ви ж самі казали: довше тягнути, щоб більше дізнатися.

— Впізнав я його, Митрію. А після того, як ти Пирія згадав, боюся він і про мене здогадався. Тож добром розмови в нас все одно не вийшло б. Ти це… метнися вниз і розтопи вогнище. Більше нам немає сенсу таїтися. А затриматись, мабуть, доведеться.

— Будете вогнем допитувати… — кивнув хлопець. Схоже, Божественне милосердя, що ревно сповідається ним, не поширювалося на ворогів і злочинців. Втім, нічого дивного, бо як би інакше християнство завоювало півсвіту. Смиренністю? Ага, зараз…

— Це теж, — не став я розчаровувати монашка. — А ще хотілося б чогось гаряченького посьорбати. Подивися там…

Ледве не брязнув: «чайку сьорбнути». До чаю ще о-го-го! Не Китай. Добре, вчасно схаменувся, а уточнювати не довелося. Митрофану вистачило й такого пояснення. Справедливість справедливістю, але хлопцеві, схоже, зовсім не хотілося бути присутнім при допиті з пристрастю. Мені, до речі, також. А тому, якщо хочу розв'язати язик храмовнику не забруднивши рук, треба включати мозок. Ну, а поки він прогрівається, перевіряє биті кластери і виходить на режимну потужність, слід приготувати пацієнта. Бо, як жартують дуже бородаті лікарі: «Добре зафіксований пацієнт анестезії не потребує».

Оскільки ні крісла, ні хоч би стільця під рукою не виявилося, довелося імпровізувати. Я підсунув лаву до єдиної шафи, що була тут, і прив'язав лицаря до меблів, його ж, розрізаним на полоси, плащем. Вийшло не надто естетично, зате надійно.

Потім пішов на кухню. Монашок тут уже на всю кочегарив. Вогонь у каміні палав жаркіше, ніж у пеклі, а Митрофан, ніби не помічаючи цього, продовжував підкидати дрова.

— Гей, ти часом не задумав спалити вежу? Як гніздо гріха та розпусти…

— Що? — хлопець явно був трохи не в собі. — Ні… Хотів швидше закип'ятити воду. Та й вам вугілля знадобиться.

Старанний ти мій. А сам блідий, як саван, піт чоло бісером вкрив. І тремтить, мов лист осиковий. Е ні, братику. Не такий ти крутий і безсердечний, як хочеш здаватися.

— Не треба… — легенько поплескав я ченця по спині. — Не старайся. Обійдемося без тортур. Лише пострашимо трохи.

— Думаєте? — у погляді хлопця промайнуло полегшення, але відразу змінилося недовірою. — Лицаря не налякати.

Я лише посміхнувся. Багатозначно. Митрофану вистачило. Хлопець помітно розслабився. Навіть рум'янець на щоки повернувся. Ось що означає вчасно здобутий авторитет.

— Сам послухати, що він розкаже, не хочеш?

— А можна?

— Звичайно. Закінчиш переводити дрова, приходь…

Я закрив лаз у підвал і став зносити на нього в купу-малу всі більш-менш важкі речі. Береженого, як водиться, і Бог береже. А необережного — конвой стереже. Навіщо нам непрохані гості у розпал задушевної бесіди?

Коли хламу було навалено стільки, що у того, хто спробує підняти люк, швидше зламаються під ногами сходинки, ніж усе це зрушить з місця, я прихопив двовідерну баддю, глечик з водою і пішов нагору.

Тевтонець, як і раніше, був без пам’яті. Я без церемоній хлюпнув йому в обличчя водою і, чекаючи, поки до лицаря повернеться свідомість, присів на стілець навпроти.

Хрестоносець похитав головою, охнув від болю і витріщився на мене.

— Доннерветтер. Verfluchten Teufel*! [*Нім. — Проклятий диявол!] Хто ви такі, чорт забирай? Ви розумієте, на кого руку підняли? Я вальдмейстер цього комтурства!

— А як же, брате Альбрехт. Звісно, знаємо…

Важко сказати, що справило більше враження на лицаря — гігант, що заговорив, хоча наче б то був німим від народження, або що він знає його ім'я. У будь-якому разі німець тільки зубами заскреготів. Смикнувся кілька разів, але я затяг вузли на совість.

— Зараз же розв'яжи мене!

«Звичайно. Тільки шнурки погладжу. Ну, давай же, думай швидше. Бо щось діалогу не виходить. О, здається є ідея...»

— Звідки тобі відомо моє ім'я?

— Чутками земля повниться, брате Альбрехте. Чи ти розраховував сховати свої злочини під каптуром, як обличчя?

— Покайся поки не пізно, грішнику! Господь милосердний і прощає багато того, що люди не пробачать нікому!

Добре виступив чернець. Все ж таки вирішив вписатися в розмову. Та так вчасно, наче ми цю сцену багато разів повторювали. І вірить у те, що говорить. Он очі як світяться!

— Мені нема в чому каятися, схизматик! — блиснув поглядом у відповідь храмовник. — Усі мої діла лише до більшої слави Господньої! І не вам мене судити.

— На славу Господа? — з жахом вигукнув Митрофан. Монашок схопив мішок із відрубаними руками і в приступі праведного гніву всипав вміст лицарю на голову. — На славу Господа?.. Та ти нелюд! Сатана! Гірше за безбожного Ірода!

Таке частування припало тевтонцю не до смаку. Він заревів, як бик на бійні, сіпнувся з місця, так що затріщали меблі, але звільнитися не зміг. До речі, добре, що розбійники, передбачаючи тривалий процес накопичення кінцівок, коптили їх. Інакше сморід від гниючих останків, не дав б продовжити розмову. Не знаю, як мешканці середньовіччя, а мій нюх точно не витримав би.