Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Години зо дві, в усякому разі за моїми відчуттями, ми бігали лісом. Як бігали? Бігав професор, а я волочилась за ним слідом, спотикаючись на кожному корчі, купині, ямці, гілці, оскільки прокладеними стежками ми точно не користувались. Черговий раз пораділа, що віддаю перевагу спортивному взуттю, а не натягла босоніжки, котрі, мабуть, ще годину назад полягли б смертю хоробрих у боротьбі із далеко не міською місцевістю. На усі мої питання Колвін відповідав коротко й однозначно: «Так», «Ні», «Пізніше». Інколи я чула: «Сюди» та «Обережніше». Останнє, насправді, лунало зазвичай вже тоді, коли я мала нещастя вкотре налигнутись та чортихнутись (важкувато стало стримувати себе).

Але, треба віддати належне професору, інколи він все ж встигав спіймати студентку-невміху у польоті, не доводячи до зіткнення літного апарату імені мене із землею. За що я була йому безмежно вдячна, хоча, якби ловив частіше, то ступінь мого забруднення був би набагато менше, а ступінь вдячності – прямо пропорціонально більше. Але, як сталося – так сталося. І на тім дякую! 

Як же віддавна я лісом не шастала! Відвикла. Та в дитинстві я ці корчі й не помічала: стрибала, як козеня! Цивілізація все ж діє регресивно у плані адаптації до природи: я майже усю свою вправність та спритність розгубила. Хоча, за останні десять хвилин мені все ж пощастило: ймовірно, пам’ять мого тіла була безсовісно збуджена моєю ментальною лайкою та встала до керма. Навіть Колвін здивовано озирнувся: так довго не долітали до його вух мої стримані чортихання. Мабуть, перевіряв повну наявність моєї тушки. А, ну, як відірвалась по дорозі, й в його залізному капкані бовтається лише лапка. Мене навіть усмішкою обдарували – цілком підбадьорливою. А в мене від несподіванки, як на зло, вилиці звело і те, що я зобразила на обличчі у відповідь, не зовсім було схожим на щось привітливе.

Нарешті, ми зупинились біля якихось ялинкових зарослів. Я задоволено перевела дух:

– Яким богам дякувати за цей перепочинок?

Професор лиш хмикнув:

– Немає різниці: все одно ніхто не почує.

– От і чудово: не буду витрачати енергію на дрібниці.

Він озирнувся на мене, хитро мружачись:

– А вона в вас ще є?

– Ну, оскільки я поки що стою на своїх двох, а не валяюсь, – я невизначено махнула рукою кудись у траву, – непритомною, то, мабуть, є.

Колвін чомусь кивнув:

– Чудово. От і стійте, – він раптом втупився в мої очі. – Тільки стійте точно на місці.

Я ошелешено витріщилась на нього:

– Зовсім на місці?

– Валеріє, якщо я сказав на місці, то це означає, що ви стоїте і не намагаєтесь зробити хоч крок вперед чи в бік, якщо не хочете неприємностей. Я зрозуміло пояснив?

– А ви не пояснили: ви наказали.

– Не має значення. Значить, наказав. Стійте і не руште, Соколовська!

О, почався перший ступінь роздратованості! Чи другий, оскільки знов на «ви» й за прізвищем? Професор, обережно ступаючи по траві, рушив до ялин, та незабаром зник поза віттям. Не знаю, скільки його не було, але мені здалось, що довго: ненавиджу чекати! Почулось, що десь поблизу хруснула гілка, й одразу ж затихло. Може, й справді, здалось? Я озиралась на всі боки одразу, та нічого не бачила, хоча здавалось, що хтось на мене дивиться. Чи я знов почала параноїти? Тож, поки я так крутилась, рівновага моя дещо втратилась і, випадково – абсолютно точно випадково – зробила пару кроків уперед…

Я ледве встигла зімкнути щелепи та закрити рота обома руками, щоб не закричати від болю, що пронизав мене від щиколотки до, здається, мозку. Так, я розуміла, що кричати не можна – можуть почути, а тому – тихо скиглила. Ну, може, не зовсім тихо, проте сил терпіти цей біль в мене вже не було. Я опустила погляд до низу, і кричати захотілось з іще більшим ентузіазмом: мою праву ногу від ступні до коліна оповивала якась дивна ліана, що світилась зеленим світлом, а от біль пульсував по усьому тілу.

З-за ялин, нарешті, виринув професор і, глянувши на мене, видав досить нетривіальну лайку, найм’якішим з якої було:

– Ну, що за безголове дівчисько!

Обережно ступаючи по траві, хоча і було видно, як він нервував, Колвін наблизився до мене, перехопив за плечі і талію, й поклав на землю:

– Потерпи трохи.

Затискуючи рота руками, та продовжуючи жалісливо підвивати, я згідно кивнула. З його долоні знов зірвався якийсь яскравий згусток та, злетівши на пару метрів над нами, розгорнувся прозорим куполом. Лісовий гомін раптово стих.

– Можна стогнати, й навіть голосно, – зайнявшись моєю ногою, пробурмотів Колвін. – Тепер нас ніхто не почує й не побачить.

Я відняла руки від рота й голосно, часто задихала:

– Це… це що – взагалі?!

– Конкретизуйте ваше питання, Валеріє, – спокійно продовжуючи маніпуляції з моєю ногою, уточнив чоловік.

Зло сяйнувши на нього очима, я тицьнула в оповиту ліаною гомілку:

– Почнемо з цього!

Він підійняв на мене погляд, а я раптом зрозуміла, що біль із тіла зник: лиш у кісточці ще трохи неприємно пульсувало.

– Це? – його гаряча долоня ковзнула по моїй щиколотці, наче знімаючи останні спазми. – Магічний капкан.

– Магічний капкан! – прошипіла я. – А це?! – тицьнула пальцем догори.

Колвін здійняв очі туди ж, нібито роздивляючись, що у нас над головою, й наче винно усміхнувся:

– А це – магічний звукоізоляційний купол, що ховає нас від переслідувачів.

– Ага! – я зіперлась на лікті й втупилась у професора з надією пропекти у ньому дві дірки, щонайменше. – А ви – чарівник!

Він почав підійматись, одночасно підхоплюючи мене на руки:

– Вважайте, що на сьогодні – ваш персональний.

Нога, на подив, вже зовсім не боліла, і я спробувала вистрибнути з його рук:

– Пустіть, я сама піду!

Колвін лише міцніше притиснув мене:

– Самі ви нікуди не підете. По-перше, на ногу ви все одно стати не зможете: на те й він магічний капкан. По-друге, краще я сам перенесу вас через усі капкани, бо з вашою вдачею та прудкістю ви ще в один влізете.