Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Там один у них на пилці витинає пісню. Геть як на банджо!
— Ви ходили туди вчора, — каже Ластер, — а я сьогодні сходжу. Якщо тільки четвертака того загубленого знайду.
— І цього хлопа з собою потягнеш?
— Ще б чого! — каже Ластер. — Щоб він мені там завів своє бу-гу?
— А що ти робиш, коли він розбугукається?
— Тоді нагаєчкою його пригощаю, — каже Ластер. Сів, штани до колін закасав. А діти бавляться у воді.
— А ви ще не погубили там своїх м’ячиків? — питається Ластер.
— А ти не жартуй так злецько! Як почує такі твої слівця твоя бабуся, ой дасть вона тобі доброго хльору!
Ластер зайшов у річку, де діти бавляться. Шукає у воді, попід берегом.
— Ще вранці, як ми отут гуляли, вона була у мене в кишені, — каже Ластер.
— А де ж ти її посіяв?
— Та випала з кишені, в ось оцю діряку, — каже Ластер. Ось вони шукають у фосі. Потім усі враз випростались і завмерли, а тоді як кинуться, хлюпаються, за щось чубляться. Ластер хап те щось, і вони присіли у воді, визирають на гору крізь кущі.
— Де ж вони? — питається Ластер.
— Ще їх не видко.
Ластер кладе те щось собі до кишені. Ось ті спустилися з гори.
— Сюди, часом, не залетів м’яч?
— Він достеменно у воду впав. Невже ви, хлопці, не бачили й не чули?
— Нічого не чули, й ніщо тут не плюхнулось, — каже Ластер. — Ах, я чув: щось ударилось об он те дерево! А куди одлетіло — не знаю.
Ті пошукали в річці-фосі.
— Лиха година! Ходім понад фосою. Десь сюди він залетів, я ж бачив.
Попошукали понад фосою. Тоді попхалися назад на гору.
— А хіба не в тебе той м’яч? — питає той хлопчик.
— Та навіщо він мені здався? — каже Ластер. — Не бачив я жодного м’яча.
Хлопчик зайшов у воду. Побродив там. А тоді обернувся й знову дивиться на Ластера. Тоді пішов за течією.
Чоловік гукнув: «Кедді!» — з гори. Той хлопчик вибрів з води й подався на гору.
— Що, ти знову своєї пісні? — мені Ластер. — Ану цить мені!
— І чого він знову завівся?
— А Біг його знає, — каже Ластер. — Ні сіло ні впало враз як розхлипається. Цілий ранок ниє, виє. Чи не заради дня народження свого?
— А скільки ж йому виповнилось?
— Йому? Аж тридцять три! — каже Ластер. — Оцього раночку вже й тридцять три рочки йому стукнуло.
— Краще скажи: якраз тридцять літ, як йому три рочки.
— А що я знаю? — каже Ластер. — Повторюю, що мама сказала. Знаю тільки, що запалять тридцять три свічки на тортику. А тортик той малесенький. Чи й уміститься там стільки. Та помовч! Ходи сюди! — Він підійшов, хап мене за руку. — Ти, пришелепку старий, — каже. — Хочеш, щоб я дав тобі каші березової?
— І то ти його наб’єш?
— Та не раз лупцював уже. Тихо! Перестань! — каже Ластер. — Скільки товкмачити тобі, що тобі туди, нагору, не можна. Ще довбешку тобі одіб’ють. Ходи сюди! — Тягне мене назад. — Сядь мені! — Сів я, а він скинув мені черевики, закасав штани. — Отуди біжи, у воду. Та гляди мені, не хлипай, не розпускай слини.
То я й замовк, і почалапав у воду, а тоді прийшов Роскус, покликав вечеряти, а Кедді й каже: «Ще рано вечеряти! Я прийду згодом».
Вона мокра. Ми бавилися в річці, й Кедді присіла в воду та й намочила свою сукенку, а Верш їй:
— Ага-ага, намочила сукенку! За це мама тебе одшмагає.
— І нічого такого вона мені не зробить, — каже Кедді.
— А звідки тобі знати? — каже Квентін.
— Я просто знаю, — каже Кедді. — А ти звідки знаєш, що одшмагає?
— Мама казала, що так зробить, — їй Квентін. — До того ж я старший за тебе.
— А мені вже сім! — каже Кедді. — То я й сама все знаю.
— А я за тебе старший, — каже Квентін. — Я вже школяр! Правда ж, Верше?
— І я йду до школи — наступного року, — говорить Кедді. — Правда, Верше?
— Але ж ти й сама знаєш: за мокру сукенку — різочка! — їй Верш.
— Та не мокра вона, — каже Кедді. Випросталась у воді й дивиться на свою одежинку. — Я її скину, — каже, — то вона й висохне.
— А таки й не скинеш, — дражниться Квентін.
— А таки й скину, — затялася Кедді.
— Краще б ти її не скидала, — каже Квентін.
Тут Кедді підходить до мене з Вершем, стає до нас спиною.
— Розщібни мені, Верше! — Кедді йому.
— Не смій, Верше! — каже Квентін.
— Твоя одежа — сама й розщібай, — їй Верш.
— Ти розщібнеш, Верше! — наполягає Кедді. — А як не розщібнеш, я розповім Ділсі, що ти вчора накоїв.
То Верш і розщібнув їй.
— Посмій тільки роздягтися! — каже їй Квентін.
Але Кедді скинула сукенку й шпурнула на берег. На ній лишилися тільки ліфчик та штанці, більш нічого, а Квентін лясь її, і вона ковзь — та й шубовснула у воду. Тоді підвелась і ну бризкати водою на Квентіна, а Квентін на неї бризкає. Трохи забризкали й мене з Вершем, то Верш підняв мене й переніс на берег. Він сказав, що розповість про Кедді й Квентіна, то Квентін і Кедді ну бризкати на Верша. Верш сховався за кущ.
— Я все про вас розкажу мамі! — пообіцяв Верш.
Тут Квентін вилазить на берег, хоче впіймати Верша, але Верш утік від нього, й Квентін не наздогнав його. Квентін повернувся, і тоді Верш зупинився й крикнув, що таки розповість. А Кедді крикнула йому, щоб вертався, якщо він обіцяє не розказати. І Верш пообіцяв, що не розкаже, то ті двоє й дозволили йому повернутись.
— Бачу, тепер ти задоволена, — каже Квентін. — Тепер нас обох одшмагають.
— Та дарма, — каже Кедді. — Я втечу з дому.
— Таке й скажеш, — їй Квентін.
— От і втечу й ніколи не вернусь! — заявила Кедді. Тут я заплакав, а Кедді обернулася до мене й каже: — Не плач. — То я й перестав. Потім вони бавилися у воді. І Джейсон з ними грався. Він сам собі, далі в тій фосі. Верш вийшов з-за куща, взяв мене й знову заніс у воду. Кедді вся мокра, а ззаду ще й брудна, і я заплакав, а вона підійшла до мене й присіла у воді.
— Не плач, — мені Кедді. — Я передумала втікати.
То я й перестав. Кедді пахла, мов дерева в дощ.
«Та що це з тобою? — мені Ластер. — Невже не можеш не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.