Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Тепер доччине ім’я буде остаточно спаплюжене». Їй ставало все гірше, і невдовзі її дихання обірвалося. Немає слів, щоб описати горе її близьких. Матір принцеси здавна переслідували злі духи. Нерідко бувало й так, що життя ніби покидало її, а тому, сподіваючись, що і тепер у хвору просто вселився такий дух, монахи стали молитися ще ревніше. Але, на жаль, все було марно.

Нещасна дочка припала до мертвої матері, немов готуючись піти на той світ разом з нею. «На жаль, тепер уже нічого не можна вдіяти, — переконували її служниці. — Хоча це й гірко, але повернути її з останньої дороги неможливо. Навіть якщо ви цього дуже хочете. Подумайте, що своїми риданнями ви шкодите її душі. Вам краще відійти від неї». Хоча вони намагалися відірвати принцесу від матері, нещасна заціпеніла від горя і не розуміла, що відбувається навколо. Розбивши жертовники, більшість монахів розійшлася. Залишилися лише ті, без кого не можна було обійтися. Стало ясно, що це кінець, і в будинку запанували сум і безнадія.

Звідусіль надходили листи із співчуттями з приводу нещастя, про яке стало відомо бозна-як швидко. Юґірі, приголомшений несподіваною звісткою, прислав гінця одним з перших. Співчуття надійшли і з дому на Шостій лінії, і від Великого міністра у відставці. Сумна звістка про смерть матері принцеси дійшла також до Імператора-монаха{22}, який прислав надзвичайно зворушливого листа. Побачивши його, принцеса вперше підвела голову від узголів’я. «Хоча я і знав, що Ваша мати здавна тяжко хвора, — писав Імператор-монах, — але, на жаль, не приділяв цьому належної уваги, бо звик чути про її недугу. Але чи варто про це говорити тепер? Я добре уявляю собі, як гірко Ви страждаєте, і щиро співчуваю Вам, але пам’ятайте, що така доля судилася всьому живому на світі, і змиріться».

Хоча сльози засліпили очі принцеси, вона все-таки відповіла батькові. Оскільки її мати заздалегідь заповідала не зволікати з похороном, то, виконуючи її волю, намісник провінції Ямато, її племінник, узяв на себе його проведення. Принцеса просила дозволити їй ще трохи побути перед останками матері, але, на жаль, для цього не залишалося часу. До того ж саме в такий сумний час з’явився Юґірі.

«Я мушу їхати сьогодні ж, бо наступні дні несприятливі для співчуттів», — заявив він своїй челяді, уявивши собі, як горює принцеса. Хоча жінки радили не поспішати, але він все-таки вирушив до Оно.

Дорога здалася Юґірі нестерпно довгою, а коли він прибув на місце, то побачив невимовно скорботне видовище — частину будинку, призначену для церемонії, яка була завбачливо відокремлена темними завісами і ширмами. Служниці провели Юґірі в західні покої. До нього вийшов і намісник провінції Ямато і крізь сльози почав дякувати йому за співчуття. Влаштувавшись на галереї коло бічних дверей, спиною об поруччя, Юґірі покликав жінок, але жодна з них, прибитих горем, не зголосилася з ним говорити. А втім, коли збудження від звістки про приїзд Юґірі вляглося, до нього вийшла пані Косьосьо. Він довго мовчав, не в змозі вимовити й слова. Зроду він не мав схильності плакати з найменшого приводу, проте вигляд будинку і засмученої принцеси справили на нього гнітюче враження, засвідчивши непостійність світу як для інших людей, так і для нього самого.

«Навіщо я так легко повірив, що вашій матері стало ліпше, і заспокоївся? — сказав він нарешті. — Але сталося раптом щось жахливе: я наче прокинувся зі сну». «Так наче не через нього мати страждала останніми днями?» — подумала принцеса. Навіть якщо смерть матері була неминучою, все одно прикро, що вона якось пов’язана з цією людиною. Тож принцеса навіть не захотіла відповідати йому.

«Що ж нам сказати панові Удайсьо? — занепокоїлися жінки. — Адже він, така висока особа, швидше за всіх приїхав... Хіба можна бути такою невдячною?..» «Придумайте щось самі. Я не знаю, що відповісти», — сказала принцеса, навіть не встаючи з постелі. Та чи можна було її звинувачувати?

«Пані сама зараз ледве жива. Я повідомила їй про те, що ви приїхали», — доповіла гостеві Косьосьо.

Побачивши, що жінки задихаються від ридань, Юґірі лише додав: « Мені нічого більше сказати, щоб її заспокоїти. Я візьму себе в руки і приїду пізніше, коли принцеса оговтається... Але чому ж все сталося так раптово?..»

Розповівши йому потроху, хоч і не все, що саме тривожило хвору в останні дні, Косьосьо винувато додала: «Напевне, ви думаєте, що я вам дорікаю... Але сьогодні я почуваюся настільки розгубленою, що, може, нехотячи, й сказала щось не те... Принцеса вкрай засмучена, але так буде не завжди. Тож сподіваюся, що ви поговорите з нею, коли вона трохи заспокоїться...» По цих словах, побачивши, що вона й справді не тямить себе від пережитого, Юґірі перестав її розпитувати.

«Правду кажучи, я й сам наче блукаю в непроглядній пітьмі... Постарайтеся заспокоїти свою господиню, а я сподіватимусь хоч на якусь відповідь...» Юґірі зволікав, хоча й розумів, що йому, людині з високим становищем, не годиться залишатися в будинку у такий час. Тож зважаючи на те, що навколо було чимало людей, він таки вирішив піти.

Юґірі хоч і не очікував, що похорон буде призначено на ту ж саму ніч і така поспішність неприємно вразила його, проте, довідавшись про це, викликав людей зі своїх навколишніх маєтків, розпорядився надати потрібну допомогу близьким покійної і лише після цього вирушив додому. Тільки завдяки Юґірі церемонія пройшла з належною урочистістю, хоча для її підготовки було вкрай мало часу. Намісник провінції Ямато не знав, як висловити йому свою вдячність за це. Після похорону, коли у неї вже не залишилося навіть останків матері, ридаючу принцесу поглинув ще більший відчай. «Краще було б, якби вони з матір’ю не були такими близькими», — думали, дивлячись на неї, служниці, охоплені поганими передчуттями. Намісник провінції Ямато подбав і про поминальні обряди. «Вам не слід залишатися самій у такому сумному місці, — сказав він принцесі. — Тут ваша душа не матиме спокою». Однак принцеса відмовилася їхати, а вирішила залишитися тут назавжди, щоб, дивлячись на дим, що піднімався від випалювання деревного вугілля на вершині сусідньої гори, згадувати про покійну матір. Монахи, що залишилися в будинку на час жалоби, розмістилися у відгороджених перегородками приміщеннях східної частини будинку, на галереях та в кімнатах для служниць. У західних передніх покоях, уже прибравши всі прикраси, оселилася сама принцеса. Час минав, настав дев’ятий місяць, проте вона, засмучена горем, не відрізняла дня від ночі.

Настала сумовита пора, коли з гір дув пронизливий вітер, з дерев обсипалося листя, похмуре небо сповіщало про наближення осені, а рукава принцеси ні на мить не висихали... «Якби життя залежало лише від примх душі{23}...» — нарікала вона. Журилися також її служниці. Від Юґірі щодня приїжджали гінці із співчуттями. Щоб розвіяти сумний настрій монахам, які невтомно молилися за покійну, він надсилав їм дари, а принцесі писав зворушливі й ніжні листи, в яких щире співчуття чергувалося з докорами, але вона навіть не дивилася на них. Роздумуючи над тим, що спричинило материну