Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Коли дверцята автомобіля зачиняються, відрізаючи нас від зовнішнього світу, я починаю ставити собі запитання, чи не припустилася помилки. Нервово розглядаю салон автомобіля, забившись у кут, тому що Дамір сів на задні сидіння разом зі мною. У нього, виявляється, є особистий водій. Хоча чого я чекала? Що такий багатій, як він, по годині особисто в заторі простоює?

— Куди їдемо, Даміре Костянтиновичу? — якщо водій і здивувався, що назад керівник повернувся з якоюсь дівицею, то взнаки не дав. Професіонал, що сказати.

— Дівчину додому завеземо, а потім до офісу. Адресу свою назвеш? Чи це також таємниця? — звертається вже до мене.

— Кхм, так, Степова десять, — трохи розслабляюся я, тому що в ліс мене, здається, везти ніхто не збирається.

Чоловік вбиває адресу в навігатор, заводить двигун і повільно вклинюється в потік автомобілів. Автівка в Даміра хороша — потужний позашляховик, такому й ожеледиця, і кучугури байдужі. Салон новий, пахне шкірою.

Я тягну вниз блискавку куртки, поки добігли до автомобіля, кілька крапель дощу все ж таки потрапили на мене. Волосся стало вологим, на джинсах мокрі плями.

— І справді далеко живеш. Ти щодня звідти до центру катаєшся? — цікавиться Дамір, наче йому і справді не однаково.

— Так. Ми з подругою знімаємо однокімнатку, на околиці міста дешевше, а в метро хвилин двадцять їхати всього.

— Не місцева, — робить висновок він, поглядаючи на мене з цікавістю.

— Ага, — киваю, поправляючи волосся. — Я з невеликого містечка, насправді мій тато щось на зразок важливої ​​шишки там, але вони з мамою занадто сильно вірять у те, що велике місто сповнене спокус і обов’язково мене зіпсує. Тому для заспокоєння своєї душі засунули мене до гуртожитку. Я звалила звідти потай від них, — дивлюсь йому прямо в очі. Без страху та з викликом.

Дамір усміхається.

— І як тобі велике місто, провінціалочко? Встигло зіпсувати татову доньку? — звучить ніби з глузуванням, але водночас погляд, спрямований на мене, залишається м’яким, без бажання мене зачепити.

— У нього не було на це шансів, — розводжу руками я. — Я навчаюсь у медичному. Перед сесією навіть поспати ніколи, доводиться постійно зубрити щось. А зараз ще й підробіток ось намалювався.

— Лікарем, отже, будеш, ніколи б не подумав, — хитає головою він, а я задивляюся на його профіль. Гарний він усе ж таки. З такого ракурсу навіть шрам не помітний. І голос такий, що хочеться віддатися прямо на задньому сидінні — як сказала б моя подруга. — На кого вчишся? Хірург? Педіатр?

— Гінеколог-акушер.

Брови Даміра злітають вгору. Він має такий смішний вигляд, немов я не новонароджених у цей світ приймати збираюся, а урологом підробляти й мацати щодня чоловічу гідність.

— Несподівано, — робить висновок він. — І як — подобається?

— Ну, у нас практика тільки початися має. Я на третьому курсі навчаюсь.

— Це скільки тобі років? Вісімнадцять чи що? — мружиться він, окидаючи мене поглядом з ніг до голови. Хмуриться, наче перспектива зв’язатися з малоліткою його вже зовсім не спокушає.

— Двадцять, взагалі-то.

— Виглядаєш старшою.

— Сумнівний комплімент із вашого боку. Особливо враховуючи те, що ви ніби-то мене на побачення намагалися вмовити прийти.

— А тобі палець у рот не клади, так, Авроро? — його губи розпливаються в усмішці, він схиляється до мене. Надто близько, а я й так уже майже злилася з дверцятами позашляховика.

— Я дуже балакуча, — попереджаю я. Голос мій чомусь сиплим стає, ніби на морозі не одну годину простояла. — Просто врахуйте це на майбутнє. Вмію торохтіти безупинно, пів години — і ваш головний біль стане нестерпним.

— То це чудово. Тому що я якраз дуже мовчазний, але люблю слухати інших.

— Не підлизуйтесь, жодного обіду, а тим паче вечері в нас із вами не буде, — відрізаю я, але цього разу це більше схоже на кокетство, ніж на пряму відмову.

— Не даєш мені жодного шансу, — награно обурюється він.

— Ви занадто старий для мене, вибачте вже за відвертість.

— Та в нас десять років різниці всього, кошеня.

Від його «кошеня» мурчати захотілося.

— Десять років — це ціла прірва. Я народилася тільки, а ви вже четвертий клас закінчили, — наводжу вагомий аргумент, з яким не посперечаєшся.

— Я коли навчався, в нас не було четвертого класу. Ми перестрибували.

— Пощастило.

— І не кажи.

Телефон Даміра рятує від подальшого спілкування з ним. Решту шляху він із кимось обговорює якісь справи, кидає в мій бік винні погляди. На проспекті ми застряємо у величезному заторі, двірники працюють без відпочинку, але не справляються з водою, що ринула з неба на лобове скло.

— Казала ж, що краще в метро, ​​— зітхаю, намагаючись розгледіти хоч щось за вікном.

— Натомість із комфортом і в хорошій компанії.

Я пирхаю на його заяву. У салоні спекотно стає, обігрівач на всю працює, тому я знімаю куртку, при цьому випадково зачіпаю ліктем Даміра, який раптом надто близько до мене опинився.