Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Поки наші віджети розривалися від шаленого потоку сповіщень і дзвінків, ми з Оленою більш ніж добу детально обмірковували подальший план дій. Відправивши Міру до школи, а Єгорку до садка, ми з помічницею зайняли величезний диван у вітальні і бурхливо все обговорювали. Ну не те, щоб обговорювали, здебільшого Олена просто вмовляла мене ризикнути і погодитися на її варіант виправлення моєї ганьби. Піти на це дурне зібрання місцевих бандюків і провести щось на кшталт прямої трансляції. Мовляв, я дуже різносторонній блогер, і крім правильного харчування можу віщати і на інші, не менш цікаві теми. Хоча, як воно все пов'язано, я так досі і не зрозуміла, але зазвичай всі ідеї Олени спрацьовували на «ура» і мені довелося погодитися.

— От приблизно тут, — помічниця поставила шпильку на мобільному навігаторі, — Марат казав, вони збиратимуться. Опівночі.

— Чому не можна використати мій… кхм… — я затнулася, підбираючи не надто образливе слово, — … мій казус як чорний піар? — склавши руки на грудях, впевнено відказала Олені. — Адже багато відомих людей так роблять. І часто дуже успішно.

Востаннє я спробувала знайти більш розумний вихід із ситуації, не залучаючи до цього натовп кримінальних авторитетів. Не хотілося ризикувати життям і здоров'ям заради сумнівного контенту.

— Бо, — коротко кинула помічниця і знову відвернулася до макбука. З серйозним виглядом обличчя вона вмикнула на всю гучність відомий трилер і щось зосереджено записувала в кишеньковий блокнот.

Кілька хвилин я терпляче чекала на продовження репліки, але Олена і не думала більше говорити.

— М-да, це, звісно, дуже вагомий аргумент, — гмикнула я з подивом, — «бо»... Проти нього не підеш.

— Злат, — помічниця зненацька зі злістю видихнула, явно втрачаючи залишки терпіння, — знаєш, я теж не надто палко жадаю бігати по лісу в пошуках таємного зібрання бандитів. Але якщо я кажу, що треба — значить треба. І інші варіанти нам не підходять.

— Але чому? 

Важко зітхнувши, Олена повернула до мене макбук з яскравою світлиною моєї головної конкурентки на весь екран.

— Софія вже написала пост про подібний результат, — терпляче пояснила помічниця. — Типу, ти будеш виправдовуватися і використовувати скандал на свою користь.

— От же ж... — «сука» проковтнула і замовкла. Захотіла мене одним махом знищити? Не вийде. Ох, точно не вийде.

Не я цю війну почала. Як то кажуть: «Від долі не втечеш»? То нехай так і буде. Сміливо посміхнулася своїм думкам. Ну що ж. Сьогодні на моїх підписників чекає нереальна сенсація! А Сонька буде дивитися мій ефір і, жуючи нутові котлети, давитися від заздрощів.

— Оце я ворона, — Олена підскочила на ноги і, не даючи можливості уточнити, що саме вона мала на увазі, побігла до виходу. — Злат, я зараз повернуся, дещо покажу тобі, — кинула вона на ходу і сховалася за вхідними дверима.

Я розгублено знизала плечима. Цікаво, що це буде? Або хто? Сподіваюся, вона не приведе знайомитися зі мною свого чергового бойфренда. Мої роздуми перервав музичний перелив квартирного домофона. Не подивившись на екран, я поспіхом відчинила двері.

— Життя чи бургер? — хрипким голосом гарчить суцільна чорна фігура навпроти мене.

— О господи! — злякано вигукую від побаченої людини у під'їзді, і відразу ж пирскаю від сміху. — Олено!

До мене не відразу дійшло, що це помічниця повернулася. Очевидно, вона сильно переборщила з маскуванням, тому виглядала принаймні дивно.

Чорний дизайнерський костюм для йоги, такого ж кольору мокасини, повністю приховуюча обличчя в'язана балаклава і невеличка дорожня сумка.

— Ну як? — її губи широко розпливаються в прорізах теплої маски.

— Ти схожа на Чужого, тільки хвоста й не вистачає, — насмішливо кидаю Олені, дивлячись на те, як вона вбралася. — Не боїшся, що у бандитів станеться серцевий напад, дивлячись на тебе?

— Зате нас ніхто так не впізнає, — знімаючи з голови балаклаву, помічниця звільнила почервоніле від спеки обличчя і пройшла всередину. — Я і тобі прихопила.

— Навіть не думай, що я це вдягну... — але не встигла доказати, як в мене прилетіла схожа в'язана маска. Тільки біла.

— Спешл фо ю, — коментує Олена моє спантеличено видовжене обличчя. — Ну ти ж блондинка, якраз маска підійде до твого кольору волосся.

Демонстративно закотивши очі, я лише важко зітхаю. Помічниця надто легковажно і спокійно ставиться до всього цього. Ніби ми збираємося на фешн-вечірку, а не до лісу до небезпечних бандюків. Але обурення швидко проходить, коли я розумію, для чого Олена все це замислила. Вона не для себе старається. А рятує мою репутацію.

— Тобі не подобається? — не вгавала помічниця. — Можемо помінятися.

— Де ти це відкопала? — злегка перемикаю тему, тому що незрозуміле почуття тривоги заповзає в душу. Дарма ми це затіяли. — Тільки не кажи, що Марат забезпечив вбранням.

— Ага, він, — мрійливо протягує Олена. — Останнім часом Марат приносить мені суцільну вдачу. От впевнена, і цього разу він подав вдалу ідею. Усе буде добре. 

— Твої б слова та Богу в вуха, — докірливо похитала головою. — Мені також хочеться вірити, що в нас все вийде.