Мелотті, завжди тінистий — завдяки лозам мускату й величезному інжиру в центрі. Кури мали там свій невеликий пташник, укритий зеленавим мохом, із дерев’яною драбинкою, аби спускатися нею пішки — лапками на вологий ґрунт. Федеріко походжав під тремтливою тінню, довільно розкладаючи камені й рожеві цеглини навколо кущиків м’яти й розмарину. Він часто показував мені город у дні, коли мрячило і краплі легкого дощу сіялися з широкого листя інжиру, а кури, сховавшись від негоди, так само, як ми, споглядали довкілля. Не знаю, яким чином у Мороні виникла пристрасть до східного стилю. Великі плоди інжиру, які дозрівали наприкінці літа, часто падали на землю, і дві курки бігли клювати їх. Де ж ці дні, де розповіді, що приносив із Монтетіффі молодий учитель, коли бував на кілька місяців відрізаний від світу снігом? Нині я зрідка бачу Мороні, який невпевнено дибає тротуарами Сантарканжело, де буває лише заради дрібних покупок, що теліпаються в закритих пакетах. У мене викликають захват його роботи й ті загадкові стежки, якими він нас водив. Можливо, тепер саме його наука дедалі частіше спонукає мене навідуватися до покинутого містечка Трамарек’ї, аби подихати повітрям, яким дихалося колись у тому його дворику за будинком. Трамарек’я — це середньовічне містечко пилу, вкритих мохом мурів і кімнат без покрівлі, повних битої черепиці й осколків цементу та ріні. Мертве місто подібне до мертвого музичного інструмента. Вулиці, площі, провулки, які раніше збирали голоси, утворюючи точну гармонію деки, — їх більше немає. Шерехи природи й голоси птахів тонуть у заростях дикої трави. Звуки падають на землю, як падають порожні гільзи до ніг стрільця. Щоправда, у цих покинутих світах можна ще зустріти ті звуки, які сучасна цивілізація намагається повністю стерти. Наприклад, шурхотіння сухого листя кукурудзи, коли на ньому вовтузиться вві сні чиєсь тіло. Навіть у найвіддаленіших куточках оцінили сьогодні зручність сучасних матраців, і листя стало зайвим, непотребом, якщо не брати до уваги селянські багаття. Я знову відкрив для себе це сухе порипування, геть забуте нашими вухами, коли з-під купи сміття в погребі витягнув старий матрац. Я розклав його на сонці, і листя, вдихнувши на повні легені, наповнилося повітрям. Варто було мені лягти на цей мішок, і знову в моїй пам’яті ожили любі мені снігопади, якими я свого часу тішився разом із цими листками. Тоді я зрозумів, що покинуте містечко стало притулком гаморів і звуків, належних минувшині, народжених убогістю селянської цивілізації. Я впевнений, що тиша містить у собі уривки чогось лункого, ці уривки з незрозумілих причин залишилися бранцями всередині замкнених задушливих просторів або в щілинах мурів, затягнутих павутиною чи тонким шаром вологого пороху, який не випускає тих звуків назовні. Якогось вечора я опустив свій диктофон усередину печери, похованої під шаром нанесеного ґрунту, де до 1940 року жив один пустельник. Цей святий чоловік уважав наші розмашисті жести надміру театральними, а отже, занадто близькими до манер лукавого. Тому пустельник тримав руки схрещеними на грудях і не дозволяв собі зайвих рухів. Він помер на сільському путівці, а його печера обвалилася під час несамовитої бурі. Коли я повернувся по диктофон і став прослуховувати запис, то, крім тихого рипіння поїденого шашелем дерева, почув приглушений і стражденний голос. Здавалося, сердешний відлюдник волає: «Господи, врятуй мене від краси!» На жаль, багаторазово прослуховуючи ту плівку згодом, я більше не міг розчути слів молитви. Чому вони одразу стерлись? Чи то був тільки плід моєї фантазії, моєї впевненості, що я зможу відстежити уривки звуків, підвішених у повітрі, наче пух? Я знову взявся до пошуків жалісних голосів, ув’язнених у закритих просторах старого містечка й нездатних вирватися з запилюженої субстанції тиші. Однак марно. Я спромігся зібрати лише окремі спотворені звуки. Пахощі — такі, як запах цвілі, наприклад, скоріше викликали в пам’яті забуті голоси, хтозна-коли чуті. Попри те, я впевнений, що повітря сповнене втрачених звуків. Десь у небі напевне можна віднайти гуркіт Всесвітнього потопу.
[28, вівторок]
Учора навідалася юна листоноша. Тілиста, з округлими спокусливими формами. Усмішка її випромінювала світло ще не звіданих солодких страждань. Вона легко ступала навшпиньки, придавлюючи землю носаками м’яких черевичків, ніби стверджуючи кожним кроком свою чуттєвість, готову прокинутися. Вручала листи, не переступаючи порога, з деяким, можливо, неусвідомленим бажанням притримати їх трохи, аби продовжити контакт на відстані. Чи то було тільки видіння?
Червень
~ Торкнутися води босими ногами ~
[2, неділя]
Старий, що мешкає самотою з чотирма павичами в кількох кілометрах від Фраґето, запевняє, що річка Марек'я (витоків якої досі не знайдено) бере початок на трав'янистій луці, що завжди перебуває в тіні. З трави постійно скрапує роса, утворюючи той перший тонкий шар води, з якого народжується джерело. Я одразу вирушив на пошуки луки на долішньому схилі гори Цукка, керуючись інструкціями старого. Коли я нарешті перетнув із кінця в кінець широку полонину, порослу вологою травою, мені наче перевернуло пам'ять. Здавалося, час поплинув у зворотному напрямку. Справді, я виїхав на світанку, а тепер стою в променях призахідного сонця. Умощуюся на камені й бачу, як виблискують краплинки роси на жмутках сухої трави. Незліченні світляки стікали стеблинами, а на вершечках уже вигулькували нові блищаки, щоб і собі сповзти на твердий ґрунт, укритий памороззю, бо вдень цієї луки не досягають прямі сонячні промені. Крапельки роси нездатні проникнути в землю і швидко скочуються в рівчачок, де утворюється перший струмок річки Марек'я. Будь-кому з нас може випасти зустріч із таким місцем, яке викликає відчуття перебування на останньому краю. На росяній полонині в мене виникло саме таке відчуття.
[7, п’ятниця]
Сталося так, що у тратторії «Фаттура» я сидів поруч із одним мисливцем. І той узявся пояснювати мені, що шпаків зручно ловити в холодні вітряні дні, коли птахи літають ближче до землі, від якої їм трошечки тягне теплом, і ще вони змушені ховатися за пагорбами, що сяк-так захищають їх від рвучкого вітру з моря. За іншої погоди вони завжди шугають у недосяжній височині, мов ті скажені шротини, випущені з рушниці. «Хотів би я, щоб завжди було літо», — сказав я мисливцеві. Але той не одразу второпав, що мої слова були на захист птахів.
[11, вівторок]
Часто, але завжди несподівано заскакують мене своєю виразністю певні пахощі. Щойно вони досягають мене, їхня благодійна повнота навіює спогади, пробуджує давні, забуті відчуття. Саме в цьому полягають справжні зустрічі нашого життя. Пахощі; дорога, устелена сухим листям; капіж води з дірявої ринви.
