read-books.club » Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін 📚 - Українською

Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі" автора Джон Рональд Руел Толкін. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 138
Перейти на сторінку:
що оселяється радше в серці, ніж у кінцівках.

— Згоден! — відповів Леґолас. — Це я збагнув, щойно ми спустилися з Емин-Муїлу. Одначе та воля не за нами, а попереду нас.

Ельф показав туди, де попід місячним серпом, на краю земель Рогану, ховався в пітьмі Захід.

— Саруман! — пробурмотів Араґорн. — Але він нас не заверне! Ми мусимо ще раз зупинитись, адже погляньте: навіть Місяць ховається в густу хмару. Але дорога наша проляже на північ між схилом і тванню, коли повернеться день.

Як і раніше, Леґолас устав першим, якщо він узагалі спав.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся! — гукнув ельф. — Червоний світанок. Дивні речі ждуть нас при межі лісу. Лихі чи добрі — того я не знаю: однак нас кличуть. Прокидайтеся!

І його побратими зірвалися на рівні й майже відразу ж рушили в путь. Пагорби поволі наближалися. Друзі добулися до них за годину перед полуднем — до зелених схилів, які переходили в голі хребти, що довгою лінією тягнулися просто на північ. Біля підніжжя земля була суха, а дерен куций, зате від ріки, що струменіла глибоко в понурих заростях очерету й осоки, їх відмежовувала чимала смуга затопленої землі — завширшки приблизно п'ятнадцять верст. На захід од найбільш південного схилу мандрівники натрапили на велетенське кільце, де дерен столочила та порила безліч ніг. Орківський слід вибігав із того кільця і звертав на північ сухими теренами біля пагорбів. Араґорн зупинився й уважно оглянув відбитки.

— Тут вони спинялися на короткий відпочинок, — сказав він, — але навіть зовнішній слід уже задавнений. Боюся, серце твоє не помилялося, Леґоласе: гадаю, збігло щонайменше тричі по дванадцять годин, відколи орки стояли тут, де й ми зараз. Якщо вони крокували далі так само швидко, як дотепер, то вчора на заході сонця дісталися до кордонів Фанґорну.

— Дивлячись на захід і на північ, я не бачу нічого, крім трави, що маліє, перетворюючись на імлу, — мовив Ґімлі. — Чи побачили би ми ліс, якби вилізли на пагорби?

— Він іще дуже далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я добре пам'ятаю, ці пагорби тягнуться на північ понад п'ять миль, а далі — на північний захід до витоку Ентави — розкинувся ще один широкий шмат землі, приблизно десять миль завдовжки.

— Ну, тоді вперед, — сказав Ґімлі. — Мої ноги повинні забути про версти. І вони зробили би це охочіше, якби мені не було так важко на серці.

Сонце вже сідало, коли Шукачі нарешті підійшли до кінця лінії пагорбів. Багато годин вони крокували без спочину. Й ось тепер ішли повільно, а спина Ґімлі згорбилася. Ґноми у праці й у мандрах зазвичай незламні, мов камінь, але ця нескінченна гонитва вже почала даватися Ґімлі взнаки, бо серце його цілком утратило надію. Араґорн ішов позаду нього, похмурий і мовчазний, а інколи нахилявся до землі, щоби придивитися до якогось сліду чи знаку на ґрунті. Тільки Леґоласова хода була легка, як завжди, його ступні майже не пригинали трави і не залишали відбитків: дорожній харч ельфів давав йому необхідну поживу, а спав він — якщо люди могли би назвати це сном, — відпочиваючи духом на дивних теренах ельфійських марень, водночас ідучи з розплющеними очима при світлі цього світу.

— Піднімімося на цей зелений пагорб! — сказав він.

Араґорн і Ґімлі стомлено подерлися за ним угору довгим схилом, поки нарешті вийшли на вершину. То був округлий гладенький і голий пагорб, що стояв самотою і був крайнім із півночі в цілій гряді. Сонце сіло, вечірня темрява впала, неначе завіса. Троє побратимів були самі в цьому сірому безформному світі без позначок і без мірил. Тільки ген на північному заході темрява здавалася ще густішою супроти гаснучого світла дня: там були Гори Імли, а біля їхніх підніж — ліс.

— Не видно нічого, що би вказало нам шлях, — сказав Ґімлі. — Тож доведеться знову спинитись і згайнувати тут ніч. Холоднішає!

— Північний вітер дме від снігів, — пояснив Араґорн.

— Але ще до ранку він переміниться на східний, — озвався Леґолас. — Відпочиньте, якщо мусите. Проте не зрікайтеся надії. Що буде завтра — нам не відомо. Схід сонця часто приносить розраду.

— Уже тричі за час нашої гонитви сходило сонце, проте жодного разу не дало нам утіхи, — заперечив йому Ґімлі.

Ніч дедалі холоднішала. Араґорн і Ґімлі чергували сон із неспанням і, прокидаючись, кожного разу бачили Леґоласа, який або стояв поруч із ними, або ж ходив туди-сюди, тихенько наспівуючи самому собі власного мовою, і, коли він співав, на суворому чорному небосхилі розпускалися білі зорі. Так минула ніч. Разом вони спостерігали, як у небі повільно зайнялося світання, голе та безхмарне, а потому зійшло сонце. Воно було бліде і прозоре. Вітер дмухнув зі Сходу, розігнавши всі тумани: довкола у приглушеному світлі просторилися понурі землі.

Попереду і на сході мандрівники побачили вітряні узвишшя Роганського Пустиря, які мимохідь потрапили їм на очі багато днів тому, коли вони ще пливли Великою Рікою. На північному заході вишикувалися дерева темного лісу Фанґорну: його тіняві склепіння простяглися на понад шість миль довкола, а крайні схили зникали в синій далечі. За лісом, ніби пливучи на сірій хмарі, переливалася біла голова високого Метедрасу — останнього шпиля Імлистих Гір. З-поміж дерев назустріч Шукачам бігла Ентава: її потік тут був вузький і швидкоплинний, а береги — глибоко розсічені. Орківський слід звертав од схилів до неї.

Простеживши гострим поглядом за слідом до ріки, а потому за рікою назад до лісу, Араґорн побачив на далекій зелені тінь — темну пляму, яка швидко рухалася. Тоді, припавши до землі, він знов уважно прислухався. А Леґолас став поруч, прикрив ясні ельфійські очі довгою тонкою долонею і побачив не тінь і не пляму, а крихітні фігурки вершників — багатьох вершників, — і відблиски сонця на вістрях їхніх списів нагадували мерехтіння дрібних зірок, недоступних смертному зору. Віддалік за ними здіймалися тоненькі пасма темного диму.

На порожніх луках було тихо, й Ґімлі чув, як у траві гуляє легіт.

— Вершники! — скрикнув Араґорн, зриваючись на ноги. — Багато вершників на прудких скакунах мчать у наш бік!

— Так, — відказав Леґолас, — їх сто і ще п'ять. Волосся їхнє золотаве, а списи — блискучі. Їхній очільник дуже

1 ... 6 7 8 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"