Читати книгу - "Королівство шахраїв"

в горщиках. Але він не дивився на будинок як на загадку. Із легким розчаруванням Вілан визнавав, що рішення було достатньо простим. Район Зельвер процвітав, але не був по-справжньому заможний — таке собі місце, де живуть успішні ремісники, рахівники й правники. Хоча будинки тут були надійно збудовані й ошатні, з них розгортався краєвид на канал, проте вони тісно тулилися докупи і не мали просторих садів чи приватних причалів. Щоб дістатися до вікон горішнього поверху, їм із Казом довелося б залізти до сусіднього будинку й подолати не один, а два замки. Краще ризикнути із замком на парадних дверях, просто поводитися так, наче вони мають право там бути — навіть якщо замість ключів у Каза були відмикачки.

«Роззуй очі». Але Віланові не подобалося дивитися на світ так, як Бреккер. Щойно вони отримають свої гроші, йому ніколи більше не доведеться цим орудувати.

Ледве минула секунда, Каз натиснув на клямку — і двері розчахнулися. Тієї ж миті Вілан почув клацання пазуристих лап по твердому дереві й низьке гарчання: зграя Смеетових собацюр кинулася до дверей; білі зуби заблищали, а глибоко з грудей вирвався рик. Перш ніж вони збагнули, що це навідався не хазяїн, а хтось інший, Каз запхав до рота Смеетів свисток і дунув. Ніні вдалося стягнути його з ланцюжка, що його правник завжди носив на шиї, а потім запхнути під порожню устричну мушлю, яку Вілан хутко відніс на кухню.

Свисток не видав жодного звуку — принаймні такого, що почув би Вілан. «Це не спрацює», — подумав він, уявляючи, як заклацнуться на його горлі велетенські щелепи. Проте собацюри рвучко завмерли, налітаючи один на одного в збентеженому сум’ятті.

Каз іще раз дунув, губи вчасно склалися, видуваючи нову команду. Пси затихли й гепнулися на підлогу із незадоволеним скавчанням. Один навіть перекинувся на спину.

— І чому не можна так натренувати людей? — пробурмотів Каз, нахиляючись, щоб почухати псові живіт; пальці, вбрані в чорну рукавичку, погладили коротке хутро. — Зачини за собою двері.

Вілан послухався й закляк, притиснувшись до дверей спиною і не спускаючи пильного ока зі зграї слинявих собацюр. Весь дім тхнув собаками — вогким хутром, масними шкурами, теплим диханням, вологим від смороду сирого м’яса.

— Не любитель тварин? — запитав Каз.

— Я люблю собак, — озвався Вілан, — якщо вони не завбільшки з ведмедя. Вілан знав, що розкрити загадку Смеетового будинку було для Бреккера непросто. Каз міг зламати будь-який замок та обхитрити будь-яку систему сигналізації, але йому не вдавалося вигадати простий спосіб оминути Смеетових кровожерливих собацюр, який би не ставив їхній план під удар. Удень псів тримали на псарні, але вночі їм дозволяли вільно бігати будинком, поки Смеетова родина мирно спала в розкішно вмебльованих кімнатах на третьому поверсі, зачинивши сходи залізними ворітцями. Смеет власноруч вигулював псів уздовж Гандельканалу, тягнучись за ними, наче пузаті санчата в дорогому капелюсі.

Ніна радила отруїти собачу їжу. Смеет щоранку навідувався до м’ясника, щоб вибрати м’ясні обрізки для своєї зграї, і було б достатньо просто підмінити пакунки. Проте правник хотів, щоб собаки залишалися на ніч голодними, і годував їх уранці. Він би помітив, якби його дорогоцінні мазунчики цілісінький день були млявими, а вони не могли ризикувати й дозволити Смеетові залишитися вдома, щоб попіклуватися про собак. Він мусив провести вечір у Східній Клепці, й важливо було, щоб, повернувшись додому, він не знайшов там нічого невідповідного. Від цього залежало життя Інеж.

Каз замовив приватну залу в «Клубі купчастих хмар», Ніна пестощами витягла з-під Смеетової сорочки свисток, і план поступово почав складатися докупи. Віланові не хотілося думати про те, до чого вони вдалися, щоб дізнатися, як подавати свистком команди. Він здригнувся, пригадуючи, як Смеет сказав: «Один із моїх службовців не повернувся з відпустки». І ніколи вже не повернеться. Вілан досі чув, як кричав той працівник, коли Каз розгойдував його, ухопивши за щиколотки і звісивши з верхівки Ганраат-Пойнтського маяка. «Я хороший, — кричав він. — Я хороший». Такими були його останні слова. Якби він менше базікав, можливо, урятував би собі життя.

Тепер Вілан дивився, як Бреккер почухав за вухами пса, що пускав слину, і підвівся.

— Ходімо. Пантруй, куди стаєш.

Вони обійшли купу собачих тіл у передпокої й тихенько рушили сходами вгору. Вілан був знайомий із плануванням Смеетового помешкання.

Більшість торговців у місті дотримувалася тієї самої схеми: кухня і громадські приміщення на першому поверсі, бюро і склади — на другому, родинні спальні — на третьому. Дуже заможні будинки мали четвертий поверх — із приміщенням для прислуги. Хлопчиком Вілан провів чимало годин, ховаючись від батька в горішніх кімнатах власного будинку.

— Навіть не замкнено, — пробурмотів Каз, коли вони увійшли до Смеетового бюро. — Ці собацюри перетворили його на ледащо.

Каз зачинив двері й засвітив лампу, прикрутивши полум’я.

Під вікнами бюро, маючи на меті скористатися перевагами природного освітлення, вишикувалися три невеличкі столики: один Смеетів та два для його службовців. «Я хороший».

Вілан відігнав спогади і зосередився на полицях, що збігали від підлоги до самісінької стелі. Вони були заставлені гросбухами й коробками, напхом напханими документами; на кожній була охайна етикетка, що, як припустив Вілан, повідомляла ім’я клієнта чи назву компанії.

— Чимало простаків, — пробурмотів Каз, кидаючи погляд на коробки. — Натен Бореґ, той сумний малий нечестивець, Карл Драйден. Смеет пильнував інтереси половини Торговельної Ради.

Зокрема Віланового батька. Скільки Вілан може його пригадати, Смеет завжди був батьковим повіреним і керував його нерухомістю.

— З чого розпочнемо? — прошепотів Ван Ек.

Каз стягнув із полиць один грубий гросбух.

— Спочатку переконаємося, що твій батько нічого нового не придбав на своє ім’я. А потім пошукаємо записи на ім’я твоєї мачухи і твоє.

— Не називай її так. Еліс не набагато старша за мене. Та й батько не записав би майно на моє ім’я.

— Ти здивуєшся, на що лише не йдуть люди, щоб уникнути сплати податків.

Більшу частину наступної години вони провели, порпаючись у Смеетових теках. Вони дізналися все про Ван Екове громадське майно: фабрики, готелі, заводи, верф, заміський будиночок і ферму в південній частині Керчу. Але Каз був переконаний, що Віланів батько мусить мати приватні угіддя, місця, які він не заносить до публічних реєстрів, місця, де він переховує щось або когось, якщо не хоче, щоб це виявили інші.

Каз читав уголос імена й записи в гросбуху, ставлячи Віланові запитання і намагаючись