Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І все ж існувало ключове слово, що мало силу закону і згладжувало гострі моменти цієї гри. Бо інакше ударів сипалося б значно більше. Я вже й не пригадаю, коли виникло це правило. «Хіба це має значення? — відповів Яху, якого я вже колись питала про це. — Воно залишилось, і ми добряче повеселились». На початку слово це було цілою фразою, грізним попередженням. «Навіть не думайте зайняти моє місце!» — або щось інше в такому дусі. З часом фраза, яку часто повторювали, перетворилася на «Нндумзмісц».
«Нндумзмісц!» — і господар міг без вагань іти на кухню чи до вбиральні, адже захистив таким чином своє право на місце. Та завжди знаходився хтось охочий. І залежно від загального настрою це закінчувалося лайкою чи товариським стуснем. Жартівливо або серйозно.
Це слово прислужилося не лише для бійок за канапу. Нндумзмісц за стілець і за затінок на терасі. Нндумзмісц за все, що ми вважали приватною власністю і що конче ставало об’єктом у боротьбі за владу. Один на всіх кодекс честі, одні на всіх крадіжки і стусани.
Наказ зазнавав змін: Нндумчсороч, Нндумччеревик, Нндумчолівець, Ннудумчірушниць, НндумчіКорнФлейкз... Досить непевний спосіб захистити власність в будинку, де ніщо — геть ніщо, навіть ліжко — не мало персонального призначення. Ми спали у будь-якому вільному ліжку і вбирались у те, що витягали із куп одягу, які громадились у тому, що я називала своєю пральнею і що насправді було кухнею-вітальнею одного з помешкань неймовірної будівлі, де спершу планували чотири квартири.
Найбільше ми захищали свій одяг. Часто одного Нндумчісандаль було замало. Слід було засинати в тому, у чому хотіли ходити наступного дня. Серед дівчат (нас було небагато, п’ятеро) сварки були не такими лютими, та серед хлопців уранці вони нагадували апокаліпсис, якщо раптом хтось — прагнучи помсти чи провокуючи — вирішував кинути оком на чиюсь убранку.
Ми жили в бездоганній анархії — і я обожнювала цей будинок! Двері грюкали, сходи скрипіли, стіни стогнали, саме життя у цьому обійсті тремтіло від нетерплячки — а я була його охоронцем. Саме я підмітала, витирала, мила, начищала, щоранку поринала у нескінченні прання, виглядала кучерики пилу і кучугури безладу у кімнатах (які мені самій несила було зрушити з місця) — словом, я панувала у хатньому хаосі.
Чотири помешкання утворювали навдивовижу незграбне середовище існування, нагромадження дверей і кухонь-віталень, які так лічили невпорядкованості нашого життя. На все життя я зберегла любов до безладу. Від цього страждали всі — мої діти і (найбільше) мої чоловіки. Усі вони утекли від мене.
Мої володіння розташовувались на другому поверсі, у західній кухні-вітальні, яка служила також за пральню і яку Джеронімо перейменував на «дрантясклеп».
А де Діва?
Діва в склепі.
Що там робить?
Дрантя ліпить.
У цьому будинку проявам влади не було місця, тож ця лічилка, яку мені витьохкували по сто разів на день, мала нагадувати, що навіть прання не давало мені жодної влади.
Отже, до пральні-склепу зносили одіж. Як брудну, так і чисту. Брудний одяг горою висився над машиною. А чистий складали до татових коробок з-під динаміту — якісь із коробок були вимиті й чищені, якісь досі сіріли засохлим мулом; коробки служили за шафи і шикувались уздовж стін. На перший погляд цей хаос здавався веселим. Я прала і брудне, і чисте, впереміш, а опівдні — байдуже, завершувалось прання чи ні — переходила до інших справ.
В іншій кухні-вітальні розташовувалися стіл, кілька стільців, крісло-гойдалка і сила-силенна книжок. Насправді за стіл правили двері на кобилі, вирвані з м’ясом в одному із закинутих будинків; Кардинали зазвичай майстерно й ретельно вичищали подібні обійстя і хутко переходили до наступної покинутої жертви. Книжки, хоч як дивно, були дбайливо складені на етажерці з білої сосни.
То була класна кімната, де вони борюкалися зі знаннями й книжками, де мали змогу просуватися світом науки, мистецтва і влади, де могли здійснити свої найсміливіші мрії.
Саме тут я вперше дізналася про мрію Зорро стати інженером. Йому подобалося саме слово, бо коли Тентен поцікавився, він і гадки не мав, чим займаються інженери. Знадобилося кілька днів — напевно, словник також, — аби дати відповідь:
— Інженери винаходять всілякі воєнні штукенції.
Потім він хотів бути архітектором, скульптором, художником, поетом, а одного дня заявив, що буде не менше як сучасним да Вінчі. І знову словник став у пригоді.
— А педаллю стати не хочеш?[6]
Не знаю, де це відкопав Махатма, однак він отримав бажане — сварку. Він також мріяв стати винахідником, і сам факт крадіжки мрії якимсь військовим інженером — хай навіть Леонардо да Вінчі — був для Махатми нестерпним. Назвали його так на честь Ганді, видатного апостола непротивлення. Дивна іронія, адже толерантність не було закладено у генах Махатми з роду Кардинал.
Хай там як, а класна кімната була найспокійнішим місцем у нашому будинку — саме там я люляла немовлят.
— Авжеж, а ще ти там гралася.
Брехня, відверта брехня! Ці маленькі згортки потрапляли мені до рук лише через кілька днів після народження, і я любила їх, як власних дітей. Вони пахнули молоком, свіжою бавовною і ніжним життям. Маленькі пухнасті рожеві кульки — я досі відчуваю їхнє лагідне тепло у своїх руках. Вони були моїми малюками, а я — їхньою матусею. І кожен із них підходив до мене, і кожен перепитував про своє дитинство. У якому віці я зробив перший крок? Я дійсно терпіти не міг молоко? Що, ти давала мені натомість ссати шматки м’яса?! Вони розпитували про інших, порівнювали спогади, добирали деталі, яких бракувало. У Послідка дійсно був загострений череп? Я пішов у десять з половиною місяців? Раніше, ніж Олень? Раніше, ніж Джеронімо? Вау! Вони із захватом слухали про спід чужого життя, раділи поверненню забутих деталей, раділи старшій сестрі, якій були за ляльок, — перепрошую, але для мене то була аж ніяк не гра! — та насправді всі ми прагнули одного, нам кортіло повернутись до Норко, до виру нашого тодішнього життя, зрозуміти, ким ми були насправді, ким стали, а найбільше ми хотіли розкрити таємницю наших батьків. Від тата лишилась бліда примара того могутнього розвідника, який ніколи не відкривав себе, цілком занурений у свою битву з камінням. А мама, хоч ми її й бачили, губилась на кухні, серед скреготу казанів і пари від наїдків — вона була невидимою, хоч від нас і не відходила.
Усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шахтоємці, Жослін Сосьє», після закриття браузера.