Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Тесс захихотіла, та потім сказала:

— Ви завагалися. Коли я спитала, чи боїтеся ви його.

— Справді? — Рейчел на мить звела очі до стелі. — Ну, власне, часом мати могла суперечити самій собі, говорячи про нього.

— Як?

— Здебільшого вона описувала його зжіночено. «Нещасний милий Джеймс», — казала вона. Або ж: «Любий чутливий Джеймс». Часто закочувала очі. Вона була надто прогресивна на позір, щоб визнати, що він недостатньо мужній для неї. Пам’ятаю, як вона кілька разів сказала: «Рейчел, у тебе батьків кепський характер». А я собі думаю: «Сучко, у мене материн кепський характер». — Рейчел знову звела очі до стелі. — «Пошукай себе в його очах».

— Що це означає? — Тесс нахилилася вперед, не встаючи з крісла.

— Це вона таке мені сказала кілька разів. «Пошукай себе в його очах. І скажи мені, що знайдеш».

— А в якому контексті це було?

— У контексті алкоголю.

Тесс натягнуто всміхнулася.

— То що вона, на вашу думку, мала на увазі?

— Обидва рази вона на мене злилася. Це я точно пам’ятаю. Я завжди вважала, ніби це означає, що він… Якби він колись мене побачив, то…

Вона похитала головою.

— Що? — тихо спитала Тесс. — Якби він колись вас побачив, то що?

Вона опанувала себе лише за хвилину.

— Він би відчув розчарування.

— Розчарування?

Рейчел на мить зазирнула їй у вічі.

— Огиду.

За вікном вулиці потемніли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбічне, кинувши свою тінь на все місто. Дощ полився раптово. Грім прогримів, як шини важких вантажівок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка.

— Чому ви всміхаєтеся? — спитала Тесс.

— А я всміхалася?

Вона кивнула.

— Моя мати теж так казала, особливо в такі дні, як сьогодні. — Рейчел підібгала під себе ноги. — Вона казала, що сумує за його запахом. Коли я вперше спитала її, що це означає, чим він пахнув, вона заплющила очі, понюхала повітря і сказала: «Блискавкою».

У Тесс злегка округлились очі.

— Ви пам’ятаєте, щоб від нього так пахло?

Рейчел похитала головою.

— Від нього пахло кавою. — Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вікном. — Кавою і вельветом.

Після того першого нападу паніки й легкої агорафобії вона прийшла до тями наприкінці весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом із нею ходив на «Передову методику досліджень». Звали його Патрік Менніон, і він був незмінно делікатний. Він був якийсь пухкенький і мав неприємну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слід, а таке бувало часто, бо в дитинстві він після нещасного випадку під час катання на санчатах утратив п’ятдесят відсотків слуху на праве вухо.

Патові Менніону не вірилося, що Рейчел розмовляла з ним і після того, як тема їхнього єдиного спільного предмета вичерпалася. Не вірилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кілька годин по тому опинившись у його квартирі, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче він позирнув на небо, щоб побачити, чи немає хмар, і уздрів, як угорі пролітають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кінця їхніх стосунків, які протривали два роки.

Коли вона таки з ним розійшлася — надзвичайно обережно, мало не запевнивши його, що це рішення було обопільним, — він глипнув на неї з дивною спаплюженою гідністю і промовив:

— Раніше я ніколи не розумів, чому ти зі мною. Ну, тобто ти ж розкішна, а я… ні.

— Ти…

Пат підняв руку, зупиняючи її.

— А тоді, місяців із шість тому, до мене якось дійшло: для тебе головне — не любов, а безпека. І я збагнув, що рано чи пізно ти мене кинеш, поки тебе не кинув я, тому що — і це якраз найважливіше, Рейч, — я б ніколи тебе не кинув. — Він обдарував її прекрасною вимученою усмішкою. — І для цього я був потрібен від самого початку.

Після аспірантури вона провела один рік у Вілкс-Баррі, що в Пенсильванії, працюючи в «Таймс лідер», а тоді повернулася до Массачусетсу та швидко перейшла до відділу основних статей «Петріот леджер» у Квінсі; там її матеріал про расові перевірки, якими займалось управління поліції Гінґема, здобув певне визнання та привернув достатньо уваги, щоб вона отримала електронного листа від самого Браяна Делакруа. Він їздив у справах і натрапив у почекальні фірми-розповсюджувача деревини у Броктоні на примірник «Леджер». Йому захотілося дізнатися, чи то та сама Рейчел Чайлдс і чи знайшла вона батька.

Вона відповіла, що є тією самою Рейчел Чайлдс і ні, батька вона не знайшла. Він не проти спробувати ще раз?

Не можу. Завал на роботі. Поїздки, поїздки, поїздки. Бережіть себе, Рейчел. Вам недовго працювати в «Леджер». Попереду дещо серйозне. Обожнюю ваш стиль письма.

Він мав рацію: за рік вона потрапила на Олімп і перейшла до «Бостон ґлоб».

Саме там її знайшов доктор Фелікс Браунер, акушер-гінеколог її матері. Темою його листа було «Давній друг вашої мами», та коли вона відповіла на нього, стало ясно, що він не так друг, як людина, якою Елізабет Чайлдс скористалася в медичних цілях. Також доктор Браунер уже не був гінекологом її матері, коли Рейчел про щось таке дізналася. Коли Рейчел досягла підліткового віку, Елізабет познайомила її з докторкою Віною Рао, до якої також ходила більшість жінок і дівчат, яких знала Рейчел. Про Фелікса Браунера вона ніколи не чула. Проте він запевнив її, що опікувався її матір’ю, коли Елізабет тільки приїхала на захід Массачусетсу, і навіть більше: він, по суті, дав Рейчел уперше скуштувати кисню. «Ви неабияк смикалися», — написав він.

В одному з наступних листів він написав, що володіє важливою інформацією про її матір, якою хотів би поділитись, але спокійно поділитися нею міг лише віч-на-віч. Вони домовилися зустрітися на півдорозі між Бостоном і Спрінґфілдом, у якому мешкав він, і обрали для зустрічі дайнер у Міллбері.

Перед зустріччю вона пошукала відомості про доктора Браунера, і на фотографії він, як і підказувало їй чуття ще від першого його листа, був не надто симпатичний. За рік до того, у 2006 році, йому заборонили займатися медициною через низку звинувачень у сексуальному насильстві чи сексуальних домаганнях від пацієнток