Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

***

Ми схильні переймати найгірші риси тих, кому протистоїмо.

Кодекс Бене Ґессерит

«Знову ті видіння води!

Ми перетворюємо цю кляту планету на пустелю, а мені ввижається вода!»

Одраде сиділа у своєму кабінеті посеред звичного ранкового безладу і почувалася Дитям моря, що пливло у хвилях, обмите ними, несене ними. Хвилі мали барву крові. Те її я, що було Дитям моря, передбачало криваві часи. Знала, звідки взялися ці видіння: із часів до того, як Превелебні Матері почали керувати її життям; з дитинства у прегарному домі на узбережжі Гамму. Хоч як обсіли її турботи, вона не зуміла стримати усмішки. Устриці, які готував тато. Тушковані — вони досі були її улюбленою стравою.

З дитинства Одраде найкраще пам’ятала морські прогулянки. Щось у такому плаванні промовляло до її найглибиннішої суті. Здіймання й опадання хвиль, відчуття необмежених обріїв з дивними новими місцями одразу ж за кривою лінією — межею водного світу, схвильоване захоплення на краю небезпеки, прихованої у самій субстанції, що її підтримувала. Усе це разом впевнило її, що вона Дитя моря.

На морі й тато був спокійнішим. А мама Сібія — щасливішою: обличчя назустріч вітру, темне волосся розвіяне. З тих часів променіло почуття рівноваги, заспокійливе послання, промовлене мовою, старшою за найстарші Інші Пам’яті Одра­де. «Це моє місце, моя стихія. Я Дитя моря».

З тих самих днів було родом її власне розуміння душевного здоров’я. Уміння втримувати рівновагу на чужих морях. Уміння втримувати своє найглибинніше «я» попри несподівані хвилі.

Мама Сібія прищепила Одраде це вміння задовго до того, як з’явилися Превелебні Матері та забрали свою «таємну Атрідівську літоросль». Мама Сібія, що була тільки названою матір’ю, навчила Одраде любити саму себе.

У спільноті Бене Ґессерит, де будь-яка форма любові була підозрілою, це зосталося найвищою таємницею Одраде.

«По суті, я щаслива сама з собою. Не маю нічого проти самотності. Не те, щоб якась Превелебна Мати була колись справді самотньою після того, як Агонія прянощів залила її Іншими Пам’ятями».

Проте мама Сібія і, так, тато теж, — ті, що згідно з даними Бене Ґессерит повноваженнями стали їй батьками, loco parentis — упродовж тих років приховування виховали у підопічній внутрішню силу. Превелебним Матерям зосталося лише підкріпити цю силу.

Проктори намагалися викоренити в Одраде «глибоке прагнення особистих прив’язань», та остаточно зазнали невдачі. Не мали цілковитої певності провалу, але постійно його пі­дозрювали. Врешті-решт вислали її на Аль Дханаб, місце, яке свідомо утримували так, щоб воно наслідувало найгірші умови Салуси Секундус; це було гартування на планеті постійних випробувань. У дечому тамтешня місцевість була гіршою за Дюну: високі скелі та сухі ущелини, гарячі вітри і холодні вітри, замало вологи і надто багато вологи. Сестринство вважало цю планету відповідним тренувальним полігоном для тих, хто мав вижити на Дюні. Та всі ці випробування не зачепили таємного стрижня, прихованого в Одраде. Дитя моря зосталося неторканим.

«А зараз Дитя моря перестерігає мене».

Чи це провидча пересторога?

Вона завжди мала дрібку того таланту, ті дрібні здригання, які свідчили про безпосередню небезпеку для Сестринства. Атрідівські гени нагадували про себе. Це загроза для Капітули? Ні… біль, місце якого вона не могла намацати, сповіщав, що в небезпеці інші. Але ті інші важливі.

Лампадас? Її дрібка таланту не могла підказати.

Розпорядниці схрещення намагалися стерти це небезпечне ясновидіння у своїй Атрідівській лінії, але з обмеженим успіхом. «Не сміємо допустити ризику появи ще одного Квізац Хадераха!» Сестри знали про цю химерну особливість Матері Настоятельки, але Тараза, покійна попередниця Одраде, радила «обережно використовувати її талант». На думку Тарази, провидчі сили Одраде були спрямовані лише на те, щоб попередити про небезпеку для Бене Ґессерит.

Одраде погоджувалася з цим. Усупереч власній волі переживала моменти, коли відчувала проблиски загрози. Проблиски. А останнім часом бачила сон.

Це був яскравий сон, що раз у раз повертався, змушуючи всі чуття налаштовуватися на те, що з’являлося у свідомості. Вона йшла по канату, перекинутому над прірвою, а хтось (вона не сміла повернутися й глянути хто) підступав ззаду з сокирою, щоб перерубати канат. Відчувала шорсткі волокна сплетених у канат шнурків під босими ногами. Відчувала холодний вітер, що ніс із собою запах паленого. І знала, що та людина з сокирою наближається!

Кожен крок був небезпечним і вимагав усієї її енергії. Крок! Крок! Канат загойдався, вона розпростерла руки, намагаючись утримати рівновагу.

«Якщо я впаду, впаде Сестринство!»

Сестринство Бене Ґессерит знайде свій кінець у прірві під канатом. Як кожна жива істота, колись воно мусить закінчитися. Превелебна Мати не сміла це заперечувати.

«Але не тут. Не впасти з розірваного каната. Ми не повинні дозволити перерубати канат! Я мушу перейти через прірву, перш ніж підступить людина з сокирою. ”Я мушу! Я мушу!”»

Сон завжди закінчувався на цьому, вона прокидалася у своїй спальні, а власний голос дзвенів їй у вухах. Захолола. Не спітніла. Навіть у нічних кошмарах бене-ґессеритське самовладання не дозволяло зайвих ексцесів.

«Тіло не потребує пітніти? Тіло не пітніє».

Сидячи в кабінеті та згадуючи сон, Одраде відчула глибину дійсності, що приховувалася за метафорою тонкого каната: вутле пасмо, на якому висить доля мого Сестринства. Дитя моря відчуло наближення кошмару й вдерлося з ви­діннями кривавих вод. Це була не тривіальна пересторога. Зловісна. Їй хотілося встати й закричати: «Кидайтеся врозсип, мої курчатка! Ховайтеся у бур’яни! Тікайте! Тікайте!»

Чи не шокує це її сторожових псів!

Обов’язки Матері Настоятельки вимагали, щоб вона зберігала добру міну попри внутрішнє тремтіння й поводилася так, наче ніщо не мало значення, окрім формальних рішень, що постали перед нею. Слід уникати паніки! Годі сказати, щоб за цих часів якесь із її негайних рішень було справді тривіальним. Але необхідна спокійна постава.

Частина її курчат уже втекла, відійшовши в незнане. У поділене життя в Інших Пам’ятях. Решта її курчат тут, на Капітулі, знатиме, коли тікати. Коли нас буде знайдено. Тоді їхньою поведінкою керуватимуть потреби моменту. Насправді істотним є лише їхній чудовий вишкіл. Ось їхній найнадійніший захист.

Кожен новий осередок Бене Ґессерит, хай де він врешті-решт опинився б, був підготований так само, як і Капітула: радше бути цілковито знищеним, ніж піддатися. Вогонь із пронизливим ревом поглине дорогоцінну плоть і записи. Поневолювач не знайде нічого, крім ні на що не придатних руїн: скручених уламків, обсипаних попелом.

Деякі сестри Капітули можуть урятуватися втечею. Та втеча у мить нападу — як же це марно!

Хай там як, ключові постаті поділяли