Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
АВА: Не думаю, що я — цікава тема для розмови.
ТЕО: Та годі вам!.. Немає поганих тем для розмови, є невміння розповідати.
АВА: Що ж, ви самі цього захотіли. Що вам розповісти?
ТЕО: Усе.
АВА: У нас із вами, Тео, є дещо спільне. Ми — збирачі. У вас — книжки, у мене — мерці.
ТЕО: Щось не розумію...
АВА: Мало хто у моєму віці зазнає стільки втрат. Серйозно... Певно, у мене — рекорд. Часом я навіть картаюся запитанням: а чи не завинила я часом у чомусь? Скажімо, моє народження: мама хотіла лише двох дітей. Доньку вже мала — мою сестричку — і чекала на хлопчика. Хіба можна чекати чогось кращого? Та за кілька днів до народження він задушився пуповиною. Пологове відділення, напевно, — це те місце, де зосереджено найбільше щастя. Та уявіть мою матір, яка йде туди з великим круглим животом, добре знаючи, що життя там, усередині неї, немає. Сповнений радощів і втіхи світ раптом обертається на вельми похмуру місцину. Уявіть усмішки, якими вас зустрічають медсестри та інші матусі, які ще не знають — а може, і не дізнаються — про ваше лихо. Ці усмішки пропікають вас аж до серця — безжальніші за стилет! Словом, трьома роками пізніше на світ прийшла я. Той мрець, Тео, подарував мені своє життя, немов поступився місцем — розумієте? — сказавши: «Ну ж бо, ходи, в мене ж не стало мужності...» Я ніколи не могла позбутися думки про те, що він зробив це навмисне — з умислом обвив собі пуповиною шию. Смішно, еге ж, але це мені дошкуляло. І я розмовляю з ним, наче з янголом. Він став моїм першим мерцем... Потім пішли й інші, мов моделі на дефіле. Коли помер батько, мені було три... Аварія на дорозі. Така банальна і така трагічна. Три рядки у газеті. Наступним став син м’ясника — перший хлопчик, якого я бачила голим. Він захлинувся якось у ванній. Мені здавалося, що нас карав Бог. Потім бабуся. Я обожнювала її. Бабуся була для мене усім! Вона померла стоячи. Серцевий напад. Померла стоячи — так і зоставшися стояти. Вхопилася за спинку ліжка, знайшовши зручну опору для смерті. Дівчина, що зазвичай прибирала її кімнату в будинку для літніх людей, зайшла і привіталась, як і щоранку: «Доброго дня, мадам! То ви ще не вдягнені?» Уявіть її шок — вона ж розмовляла з небіжчицею! Потім настала черга мого найкращого друга з ліцею. Звали його Антуаном. Було йому п’ятнадцять, як і мені. Якоїсь суботи він подзвонив своїй матері, яка була за містом, сказав: «Слухай, мамо!» — і пустив собі кулю у скроню з батьківської рушниці. А я ж нічого не помічала... Гадаю, цей постріл і досі відлунює у вухах його матері. Певно, всіх я не перелічуватиму, та щоб ви розуміли: зникли всі, кого я любила. Тож, аби спинити цю кровотечу, я просто вирішила не любити нікого. Навіть власну матір. І це спрацювало — вона ще жива.
ТЕО: А сестра?
АВА: Бачимося нечасто. Нам із нею ніколи не вдавалось порозумітися. Шість років — досить велика різниця. Коли я ще вчилась писати, вона вже цілувала свого першого хлопця.
ТЕО: Що вона робить?
АВА: Тобто... взагалі, у житті?
ТЕО: Саме так.
АВА: Переслідує злочинців.
ТЕО: Жартуєте?!
АВА: Ні, не жартую.
ТЕО: Але ж усе це вельми цікаво! Знаєте, Аво, я вам ще цього не казав, та я страшенно обожнюю детективи! До речі, у цій книгозбірні їх до біса багато. Я можу довго розводитися про запахи детективних романів. Це зовсім не якийсь банальний жанр, як часто кажуть. Трапляються серед них і шедеври. Справжня математика злочину має дуже специфічний букет! Певно, після Шекспіра це мої улюблені книжки. Сподіваюсь, я вас цим не розчарував.
АВА: Не маю звички судити людину по тому, які вона читає книжки.
ТЕО: Отут ви помиляєтесь. Викриває якраз те, що подобається. Учора ви легко нанюхали Де Сада. Не випитуватиму інтимних подробиць, однак, повірте, це був не збіг.
АВА: Я підозрювала, що ви схибнутий, та щоби настільки!
ТЕО: Куди ж ви?! А Шекспір? Сьогодні великий день! Ініціація!
АВА: Мені треба вдихнути повітря. Не хвилюйтесь — маленька Ава не втече. О, я ж забула! (Виймає вогнестріл.) Поверніть це своєму синові. Для мене воно заважке. (Виходить.)
ТЕО: Вікторе, що це за витівки?! Вікторе!
ВІКТОР: Що, татку, нагнав щура?
ТЕО: Що ти хочеш сказати?
ВІКТОР: Обережніше з цією штукенцією, вона небезпечна! Поклади її... Ось так, добре.
ТЕО: То що?
ВІКТОР: Себто — що?
ТЕО: Нащо ти дав їй зброю?
ВІКТОР: Ти справді хочеш почути відповідь?
ТЕО: Звісно.
ВІКТОР: Бо не хочу, аби вона закінчила так, як ота.
ТЕО: Ота?
ВІКТОР: Ти добре знаєш, про кого йдеться.
ТЕО: У чому ти мене звинувачуєш?
ВІКТОР: Я? Ні в чому.
ТЕО: Ця дівчина зникла. І крапка. Я в цьому не винен.
ВІКТОР: Вона ж прочитала ту книгу, правда?
ТЕО: Прошу?!
ВІКТОР: Ту книгу, під склом. Вона розгорнула її і прочитала, незважаючи на твою заборону. А потім зникла.
ТЕО: Ти зовсім звихнувся, бачу! (Помовчавши.) Усе це ніяк не пов’язане з її зникненням.
ВІКТОР: З Авою такого не трапиться.
ТЕО: Що за дурниці?! Ти що, вирішив, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру», після закриття браузера.