Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

– Але ж і я завжди розраховуюся, пане Зінгере! – вибухнув Клим. – Ви говорите так, наче я винен вам за всі три роки, що мешкаю тут!

Тепер домовласник примружив очі й повів далі скрадливо:

– Пане Кошовий, ми обоє знаємо: на той час, коли ми домовлялися з вами, ви не без допомоги вашого колєги пана Шацького скористалися ситуацією на свою користь. Так, на той момент я не міг би знайти собі нового пожильця замість пана Сойки, бо хто захоче мешкати там, де зовсім недавно вбили людину. Через те ви дістали від мене суттєву знижку. Відтоді я не збільшую вам плату за проживання, бо маю добре серце, ціную домовленості й, між нами кажучи, мені навіть приємно, що в будинку живе знаменитість. Проте, – він багатозначно підніс вказівного пальця до стелі, – ви зловживаєте моїм добрим до вас ставленням.

– У мене трапляються різні ситуації з грішми.

– І я то знаю та розумію, – погодився Зінгер. – Ще терпів затримки з грішми раніше. Тепер же, коли у вас фактично оселилася ця молода особа, пані Бася, ви не просто перестали платити. Ви не сплачуєте за двох, пане Кошовий! – домовласник знову підніс голос. – Одного разу ви зволили приїхати з пані Басею на таксі! Ви знаєте, скільки коштує одна така поїздка? Та знаєте, самі ж платили! Ви маєте такі гроші, витрачаєте їх, натомість винні мені за три місяці й робите невинне, навіть ображене обличчя! Не кажучи вже про те, що утримувати молоду пані, виконувати всі її забаганки так само влітає в кругленьку суму! Й ви мені говорите – не маєте за душею ані ламаної корони?

Настала черга Кошового мружити очі та стишувати голос, зиркнувши при тому через плече на причинені двері.

– Пане Зінгере, тут ви праві. Панянки, подібні до пані Басі, справді потребують грошей. Не вимагають, наголошую – саме потребують. Зверніть увагу, різниця є. Бо ви ось щойно самі обмовилися: приємно, коли поруч живе знаменитість. Хай вжили це слово на мою адресу. Чого моя скромна персона напевне не заслуговує.

– Йой, то ви так любите, аби вас нахвалювали! – Зінгер скривив кутик рота в іронічній посмішці.

– Пане Зінгере, а чи знаєте ви, що особа, відома вам як Барбара Райська, уже за рік засяє зіркою кіно? І місце, де вона мешкає, стане чи не найпопулярнішим у Львові? Уявляєте, яким престижним стане сусідство з акторкою? Як буде охоронятися це місце й наскільки ви зможете підняти плату за проживання для інших?

Кожну фразу Клим вбивав у голову Зінгера, неначе цвяхи, бачачи, як домовласник спершу неабияк губиться, а потім – прозріває просто на очах. Причому сам Кошовий не вірив жодному своєму слову, передусім виграючи час та судомно думаючи, де б роздобути найближчими днями потрібну суму, аби перекрити бодай місячний борг.

– Ви це серйозно, пане Кошовий? – запитав домовласник з придихом.

– Авжеж, пане Зінгере. У Львові незабаром запрацює власна кінофабрика. А пані Бася – ідеальна для виконання ролей фатальних красунь у фільмах про розбійників.

Зінгер знову витер спітнілого лоба, замислено почухав потилицю.

– Ну, якщо ви так кажете… Знаєте, то напевне є вкладення… Треба ж мати трохи клепки, дивитися наперед…

Він міркував уголос, ще не вирішивши, що саме хоче сказати, й Кошовий подумки святкував перемогу. Хай невеличку, локальну, проте можливість для маневру все ж дістав. Але перш, ніж домовласник прийняв остаточне рішення й зібрався проголосити його, з-за дверей, з глибини помешкання долинув переляканий, відчайдушний, сповнений, здавалося, всіх страхів та всього лиха світу крик Басі:

– А-а-а-а-а! Боже! Боже! Ні! Ні! – й відразу пронизливе, немов клекіт підстреленого лебедя: – Кли-и-и-и-ме!

Розвернувшись, смикнувши на себе двері, Кошовий кількома стрибками опинився у спальні. За ним, сопучи, сунув Зінгер. Попри побоювання, крізь прочинене й запнуте тонкою завісою вікно другого поверху не забрався лиходій. Жодного іншого потойбічного чудовиська тут також не було. Бася сиділа на ліжку, як її залишив Клим. Перед нею лежала ранкова газета, розгорнута на сторінці кримінальної хроніки. Побачивши Кошового, дівчина підхопила газетний аркуш, розвернула його писаним так, ніби Клим міг прочитати зі свого місця, потрусила газетою в повітрі, повторила:

– Боже! То жах! То кошмар, Климе!

– Ти налякала, – випалив він, тут же спитавши: – Що сталося?

– Радомська… Агнешка Радомська… Агнеля… Мертва… У власному авто…

– Докаталася! – вигукнув Зінгер.

Аж тепер вгледівши чужого чоловіка, Бася рвучко натягнула ковдру, прикрившись до самих плечей, і, тримаючи її так, за краї, вигукнула:

– Її знайшли мертвою рано-вранці! Сьогодні! На Пекарській, у своєму дворі, у власному автомобілі! Пишуть – вбили! Задушили!

Кошовий озирнувся на Зінгера. Домовласник, зрозумівши, що, попри їхні чоловічі суперечки, зараз порушує правила пристойності, позадкував і вийшов, зачинивши за собою двері.

Тільки тоді Клим ступив до ліжка й взяв ранкову газету, ще остаточно не розуміючи, чим нагла смерть відомої своєю ексцентрикою доньки бориславського нафтовика так налякала його подругу.

Мертва панна оселилася з ними.

Принаймні, таке враження склалося в Клима протягом наступних днів, поки Бася разом із усім, як запевняла вона, цвітом Львова сумувала та готувалася провести трагічно загиблу в останню путь. За цей час подруга говорила лише про Агнешку Радомську, тож не дивно, що Кошовий відчував: вона, хай померла, знаходиться в його помешканні третьою. Дійшло до абсурду – виходячи ранком із спальні до ванної, Клим мимоволі рухався обережно й скрадливо, немов боявся наштовхнутися на мертве тіло й, чого доброго, потурбувати його.

За життя Клим не знав убитої особисто. Донька рано овдовілого бориславського нафтовика мала зовсім інше коло повсякденного спілкування, ніж помічник українського нотаря, до того ж – емігрант. Навіть при великому бажанні не зміг би згадати, як виглядала небіжчиця за життя. Звісно, кілька останніх років він чув про неї, бо пані Агнеля, як її називали частіше, не сходила зі шпальт популярних львівських видань. Та її ескапади не привертали увагу Кошового. Як не цікавила його персона багатої ледь не від народження молодої особи. Хіба що, на глибоке переконання Клима, всі ці гучні приводи для обговорення вона давала суспільності не через погане виховання, а лише щоб розвіяти нудьгу.

Досягнувши вершин завдяки батьковим статкам, подібні до Агнешки Радомської діти не знають, чого треба прагнути в житті й до чого себе пристосувати.

Парадокс ситуації був у тому, що й Бася Райська не могла похвалитися особистим знайомством із небіжчицею.